Однак дитина помирає. Відхід Корнія від реальності, перебування в афективному стані особливо виразно проявляються в останньому епізоді п’єси, коли герої не можуть примиритися навіть біля мертвої дитини. На декілька хвилин реальне відчуття того, що відбувається, втрачає й Рита. Але усвідомити весь трагізм ситуації їй допомагає материнський інстинкт. Натомість Корній, навпаки, знаходить у смерті сина те, чого йому так бракувало. Смерть залишила свою скорбну печать, і Медвідь намагається точним мазком пензля зафіксувати її. Його вражає трагічна рисочка на обличчі дружини, яка схилилась над «прекрасною блідістю» мертвого обличчя Лесика.
Останні акорди драми, коли Рита знищує картину — те, що віддаляло від неї Корнія, те, що стало причиною смерті дитини,— набувають особливого символічного звучання. Прекрасне не може нести страждання, горе, смерть.
Постійно моделюючи ситуацію вибору й спостерігаючи за поведінкою своїх героїв, Винниченко досліджує проблему взаємодії соціальної та індивідуальної моралі. На противагу «абсолютній» моралі його герой Корній висуває свою індивідуальну філософію — філософію творчої людини. Важливими завданнями для письменника було логізувати етику, подати героїв, котрі б могли самі творити власну долю. Звідси — така кількість вольових характерів у його драмах, що плекають свою цілісність та суверенність, долаючи дисгармонію, хаос, переживаючи ситуації вибору. Людина, яка перебуває на межі вибору,— типовий герой екзистенційних творів. І ця далеко не формальна ознака екзистенційних текстів стає змістовним аспектом письма Винниченка-драматурга.
Перебіг подій у Першу світову війну, трагізм епохи лише посилюють переконання митця у тому, що світ поринув у прірву недосконалості, хаосу, суцільної дисгармонії. 1917 рік — рік революції — не приніс сподіваних змін.
Ведучи активне політичне життя, ставши одним із керівників Української Народної Республіки та готуючи перші державні програмові документи, Володимир Винниченко сподівався на можливість реалізації провідної ідеї, що наснажувала його як політика. Але разом з тим, письменник усе більше усвідомлює неможливість досягнення «рівноваги» між ідеєю соціальної рівності та вирішенням національного питання для України. Ілюзорність самої ідеї «соціалізму з українським обличчям» розвіяло вторгнення до Києва більшовицько-російських військових частин, які жорстоко розправилися з національно-свідо-