Untitled.FR11

Рита. А нам всім здалося, що ти втік... Месьє Мулен навіть сказав, що ти побіг з таким виглядом, що так І здається, як вибіжить білий медвідь з ломакою в руках.

К о р н і й (встаючи). Месьє Мулен — дурень, от і все...

!есьє Мулен! Подумаєш...

. Рита (з лукаво-радісною непомітною усмішкою). Ну, м\сьє Мулен не дурень. Це вже, мій Білий Медведик, тропіки занадто. Месьє Мулен — перш усього знаменитим критик. І коли ти на нього будеш ревіти, то він тебе так од рек ламу є, що...

* >Корній (обурено). Іїа!¹ То що, що він критик, так я повинен спокійно дивитись, як... (Спиняє себе.) А! Дай мені спокій... І вже. Маєш... Критик, як же... А, дай мені спокій...

Рита (обережно, лукаво). Ти ревнуєш?

К о р н і й. Ка, маєш... От єсть... Уже... ХаІ Як же, розуміється, до всякого французика. А, дай мені спокій. Тільки я от тобі скажу: коли я тобі вже нелюбий, ти вперед мені скажи, а потім уже що хочеш. От. А інакше... негарно. І месьє Мулен може полетіти догори ногами от туди на вулицю. От і вже...

Рита. Мені скучно... Я теж людина. Ти все з своїми картинами.

К орній. Ну, от. От уже скучно... (Підходить до полотна, машинально піднімає й дивиться на нього, видно, як помалу заглиблюється й забуває за все.)

Рита. Розуміється. Не те, що скучно, а я не можу одна нести на собі всю сім’ю. Дитина хвора. Чому це досі лікаря немає? Може, доведеться виїхати... Чуєш, Нію?

К орній. Аякже... Звичайно...

Рита. Та годі тобі.

К орній. Зараз, зараз... (Хутко повертається до Рити, пильно вдивляється в неі, переводить знову погляд на полотно.) Гм! Безумовно... Слухай, може, вже можна сьогодні трошки попозувати? Га?

^ ■ ■"

¹ На! (польськ.) — вигук, що має різний смисловий відтінок.

Рита (обурено). Ти сказився? Дитина хвора, а я буду з нею йому позувати?! Через тебе Лесик і хворий! Щоб ти знав!

К о р н і й {винувато). Ну от, через мене. От єсть. Просто собі... Йому ж лучче сьогодні?

Рита (злісно). Зовсім не лучче, а гірше... Лікар ка4 зав, що він не виживе в цьому кліматі, треба їхать. Осв зараз він мусить прийти й рішуче сказати. Ти ж сам ці знаєш. «Лучче»... А

К о р н і й (дивиться на неї, раптом клацає пальцями й швидко повертається до картини). Безумовно! Тпак і єсть... Так-так-так... (Хапливо шукає очима.) Де палітра, щіточки? Ех! Ну, нічого. )

Рита (стиснувши брови, хмуро дивиться на нього, різко і твердо). Мені треба грошей, Корнію!.. Ти чує|ш? Я мушу купити лікарства.

К орній. Лікарства? (Тривожно.) Доктор прописав? Зараз, зараз. (Шукає по кишенях.) Ось маєш п’ять франків... Та було ж уранці лучче. (Дає гроші.) Бідний Ле-сьок... Ех, хлопчинка мій. Ну, та це ж не той... Лікар же казав, пройде... Га? Ах, яке якраз тепер свинство!..

З веранди чути голосні фрази й окремі слова:

— Артист не має нації...

— «Шлунок»...

— Форма?

— Яка форма?

— Що таке «форма»?

Рита. В Парижі не пройде... Лікар не міг тобі цього сказати. Це тобі хочеться так думати...

К орній (прислухаючись до розмови на веранді, неуважно до Рити). Ну от. Звичайно, хочеться так думати... (Зупиняється, слухає.) Але ж... хворіють же діти й тут...

З веранди:

^ — Одне мистецтво має вічність!

* — О!

— От і «о»... Бо одне воно... форма... а всякий артист... Ха-ха-ха!..

К о р н і й (до Рити). Я зараз. (Хутко йде на веранду.)

Рита. Корнію! Я маю поговорити з тобою.

І Корній. Зараз, голубко, зараз... Я тільки два слова І скажу... (Поспішно виходить.)

і Рита закусює губи й помалу повертається до дверей уліво,

і Звідти обережно виглядає й виходить Ганна Семенівна, питає:

\ - Ну?

1 Рита (хмуро, різко). Нічого. Його ніщо не пробирає. \ Ганна Семенівна. Але ж хоч трошки ревнував?

І Р и т а. Та що з того? Зараз же й забув. Якби я на його очах цілувалась з другим, а йому підставили його полотна, він би й забув про мене. (Тріпнувши головою.) Ну, дооре!.. Хай так! Побачимо ж, коли так.

|Ганна Семенівна. Ах ти, горенько яке з цим хлопцем. Ну, й скажіть на милість, що сталось з ним? І не злого ж серця, Господи милостивий. І от таке!..

Рита. Нічого! Ми ще поміряємось. Я дитини не оддам за полотно! О, ні! Хоч би воно йому там було найгені-альніше. Це ще ми побачимо. Хай іде до своєї Сніжинки, коли не любить, а брехати собі не позволю. (Бере зі столу ніж і сильно встромляє його в стіл.)

Ганна Семенівна. Та що ви, Ритонько?! Він вас * не любить?