Unknown

Ленґдон і сам виголосив коротку молитву й поквапився і лідком за Сієнною.

***

А за півмилі від утікачів, біля інституту мистецтв, агент Іірюдер крокував крізь шумливий натовп студентів та поліції, крижаним поглядом змушуючи всіх розступатися перед ним. Він пройшов до імпровізованого командного пункту, який влаштував на капоті чорного мікроавтобуса його спеціаліст із приладів стеження.

— Знімки з безпілотника, — сказав фахівець, подаючи Іірюдеру невеличкий екран. — Зроблено кілька хвилин тому.

Іірюдер продивився нерухомі відеокадри, зупинивши погляд на розпливчастому збільшеному зображенні двох облич — темноволосого чоловіка та білявої жінки із зачіскою «кінський хвіст»; вони обоє ховалися, зігнувшись, у затінку, і вдивлялися в небо крізь листя.

Роберт Ленґдон.

Сієнна Брукс.

Жодного сумніву.

Брюдер зосередив увагу на мапі садів Боболі, розстеленій на капоті мікроавтобуса. «Вони прогадали», — подумав агент, роздивляючись план парку. Хоч і був він великий та заплутаний, із численними схованками, але його з усіх боків огороджувала висока стіна. Сади Боболі були таким собі природним тиром, де можна відпрацьовувати навички координованої стрільби.

«їм не вибратися звідси».

— Представники місцевої влади перекривають усі виходи, — доповів підлеглий. — І розпочинають облаву.

— Тримайте мене в курсі, — сказав Брюдер.

Він повільно підняв погляд на товсте куленепробивне вікно мікроавтобуса й побачив срібноволосу жінку, яка сиділа на задньому сидінні авто.

Препарати, які вони їй ввели, вочевидь, притупили її чуття — навіть більше, ніж Брюдер розраховував. Однак з її переляканого обличчя він виснував, що жінка й досі чітко усвідомлювала, що саме відбувається довкола.

«Якийсь у неї вигляд незадоволений, — подумав Брюдер. — Утім, а з якого дива вона має бути задоволеною?»

розділ 26

Стовп води злетів на двадцять футів угору.

Ленґдон подивився, як він поволі опустився на землю, і збагнув, яку відстань вони пройшли. Ленґдон із Сієнною добралися до кінця тінистого тунелю й кинулися через відкриту галявину до гаю коркових дерев. Вони вийшли до найвідомішого струменевого фонтана в садах Боболі, де створений скульптором Стольдо Лоренці бронзовий Нептун стискав свій тризубець. Відома серед місцевих мешканців під непоштивою назвою «Фонтан-виделка», ця споруда вважалася центральною точкою парку.

Сієнна зупинилася на краю гаю й пильно подивилася вгору крізь листя дерев.

— Щось безпілотника не видно.

Ленґдон також не бачив його й не чув, можливо, тому, що поряд шумів фонтан.

— Певно, настав час його заправити, — сказала Сієнна. — Це наш шанс. Куди йти?

Ленґдон ловів її ліворуч, вони спустилися крутосхилом, пройшли гай — і перед ними з’явився Палацо Пітті.

— Гарненький будиночок, — зауважила Сієнна.

— Сама скромність — як її розуміли Медичі, — криво посміхнувся Ленґдон.

Хоча до палацу було ще чверть милі, він панував над ландшафтом, простягаючись праворуч і ліворуч від Ленґдона й Сієнни. Зовні опуклі кам’яні виступи надавали будівлі вигляду беззаперечної авторитетності, посиленого приголомшливим повтором вікон та аркових прольотів. Згідно з традицією, офіційні палаци розташовували на узвишшях, щоб усі відвідувачі парку могли дивитися на будівлю знизу вгору. Одначе Палацо Пітті був розташований у низькій долині біля ріки Арно, і це означало, що відвідувачі садів Боболі дивилися на палац згори вниз. Це додавало будівлі ефектності. Один архітектор, описуючи її, визнав, що палац наче спорудила сама природа... наче масивні камені скотилися довгим схилом донизу й попадали елегантною, схожою на барикаду купою. Розташування в низині робило палац більш вразливим із військової точки зору, але масивна кам’яна споруда Палацо Пітті була такою солідною й вишуканою, що Наполеон, перебуваючи у Флоренції, використовував її як свою штаб-квартиру.

— Поглянь, — сказала Сієнна, показуючи на найближчі двері палацу. — Хоч одна добра новина за сьогодні.

Ленґдон також це побачив. Цього химерного ранку най- бажанішою картиною виявився для них не сам палац, а потік туристів, що лився з будівлі до нижніх ділянок садів. Палац був відчинений, і це означало, що Ленґдон та Сієнна зможуть легко прослизнути всередину і, пройшовши крізь будівлю, вибратися з парку. А коли виберуться, то, як добре знав Ленґдон, праворуч від них буде ріка Арно, а за рікою виднітимуться шпилі Старого міста.

Вони із Сієнною підтюпцем спустилися крутосхилом, пройшли повз амфітеатр Боболі, який підковою лежав на схилі пагорба, — тут уперше в історії було поставлено оперу, — проминули обеліск часів Рамзеса Другого й неоковирний витвір «мистецтва», розташований біля його підніжжя. У туристичних проспектах цей «шедевр» називався «колосальним кам’яним басейном із римських терм Каракалли», але Ленґдон завжди бачив його тим, чим він був насправді: найбільшою у світі ванною. «їм таки треба було поставити її деінде».