Unknown

— Ти сказав «Я маю ключа до тієї знахідки... якщо я зазнаю невдачі, то все помре».

Утративши дар мови, Ленґдон ошелешено витріщився на неї.

А Сієнна казала далі:

— Я гадала тоді, що ти мав на увазі той предмет у піджаку, але не впевнена в цьому...

«Якщо я зазнаю невдачі, то все помре?» Ці слова наче батогом вдарили Ленґдона. Нав’язливі картини смерті знову замерехтіли перед його очима... Дантове пекло, символ біо- небезпеки, чумний лікар. І знову — лице тої прекрасної срібноволосої жінки, яка гукала його з протилежного боку ріки, благально простягаючи руки.

Шукай — і знайдеш! Час спливає!

Голос Сієнни повернув його до реальності.

Те, на що може врешті-решт вказати цей проектор... або те, що ти намагаєшся знайти, — це має бути щось украй небезпечне. Те, що якісь люди намагаються нас вбити... — Її голос затремтів, і вона трохи помовчала, відновлюючи душевну рівновагу. — Задумайся над цим. Вони просто взяли й вистрелили в тебе серед білого дня... стріляли в мене — безневинного очевидця. Схоже, ніхто з них не збирається розмовляти, вести якісь перемовини. Уряд твоєї країни також напустився на тебе... ти покликав їх на допомогу, а вони натомість послали до тебе вбивцю.

Ленґдон стояв, мовчки втупившись розгубленим поглядом у землю. Чи консульство надало вбивці інформацію про місцеперебування Ленґдона, чи само послало його туди — не мало значення. Результат був той самий.

«Уряд моєї країни — не на моєму боці. — Ленґдон зазирнув у карі очі Сієнни й побачив у них хоробрість. — У яку ж халепу я її втягнув!»

— Хотілося б знати, що ми шукаємо. Це допомогло б вибудувати логічну схему подій, — сказав він уголос.

Сієнна кивнула.

— Що б ми не шукали, ми маємо це знайти. Принаймні це дасть нам точку опори.

Заперечити її логіку було важко. Проте Ленґдон однаково відчував якесь невиразне занепокоєння. «Якщо я зазнаю невдачі, то все помре». Увесь ранок професор мав справу з моторошними символами біологічної небезпеки, чуми й Дантового пекла. Зрозуміло, що він не мав уявлення, що шукати, але було б наївно не враховувати хоча б можливість того, що ситуація стосується якоїсь смертоносної хвороби або широкомасштабної біологічної загрози. Але якщо це так, тоді чому уряд його країни намагається знищити його?

«Може, вони вважають, що я причетний до потенційного нападу?»

А це взагалі безглуздо. Тут відбувається щось інше.

Ленґдон знову подумав про срібноволосу жінку.

— А ще ота жінка з моїх видінь... Я відчуваю потребу знайти її.

— Тоді довірся своїм почуттям, — сказала Сієнна. — У цій ситуації найкращий компас — це твоя підсвідомість. Це ж основи психології: якщо тваринний інстинкт підказує тобі, що ти маєш вірити тій жінці, то, як на мене, мусиш робити те, що вона наказує тобі.

— Шукай — і знайдеш, — вимовили вони в унісон.

Ленґдон полегшено зітхнув, усвідомивши, що перед ним

відкрився шлях.

«Усе, що я можу, — це плисти далі цим тунелем».

Відчуваючи, як зростає його рішучість, він роззирнувся, щоб зорієнтуватись у просторі. «Який же шлях веде з парку?»

Вони стояли під деревами край широкої галявини, де перетиналися кілька стежин. Удалині ліворуч Ленґдон узрів еліпсоїдну лагуну з маленьким острівцем, прикрашеним лимонними деревами та статуєю. «Це Ізолотто», — подумав професор, упізнавши знамениту скульптуру Персея, що скаче на коні, наполовину зануреному у воду.

— До Палацо Пітті — туди, — сказав Ленґдон, показуючи на схід, у протилежний від острівця Ізолотто бік, у напрямку головної алеї Віоттолоне, що тягнулася зі сходу на захід через увесь парк. Завширшки як дворядна автомагістраль, Віоттолоне була обсаджена шерегами струнких чотирьохсотрічних кипарисів.

— Та там нема де сховатися, — заперечила Сієнна, окинувши поглядом відкриту алею й поглянувши на безпілотник, що кружляв над парком.

— Маєш рацію, — погодився Ленґдон із хитрою усмішечкою. — Саме тому ми скористаємося тунелем біля самої алеї.

Він знову показав рукою, але цього разу на густі чагарники, прилеглі до входу в алею. У стіні щільної зелені було прорізано невеликий прохід у формі арки. За цим проходом починалася стежина, що губилася вдалині: то дійсно було щось на кшталт тунелю, який тягнувся паралельно до алеї Віоттолоне. З обох боків тунелю ту стежину оточували підстрижені кам’яні дуби, які ще із сімнадцятого сторіччя обережно схиляли аркою над стежиною, щоб вони спліталися нагорі, утворюючи зелений навіс. Назва проходу — Ла Черк’ята, що буквально означала «круглий» або «скріплений обручем», — походила від зеленого склепіння зігнутих дерев, що нагадували обручі діжки, по-італійськи cerchi.

Сієнна поквапилася до входу й зазирнула до тінистого тунелю. І вмить повернулася до Ленґдона із задоволеною усмішкою.

— Так дійсно краще.

Не марнуючи часу, вона прослизнула до проходу й швидко пішла між дерев.

Ленґдон завжди вважав Ла Черк’ята однією з найтихіших місцин Флоренції. Однак сьогодні, дивлячись, як Сієнна зникла в темному проході, він знову пригадав легенду грецьких пірнальників, які запливали до коралових тунелів і молили Бога про те, щоб натрапити на вихід.