Unknown

Ленґдон спіймав книжечку на льоту. То була програмка семи виступів симфонічного оркестру, який мав виконувати симфонію «Данте».

— Поглянь на дати, — сказала вона.

Ленґдон продивився дати, а потім продивився їх іще раз, приголомшений тим, що побачив. Чомусь йому здалося, що сьогодні була прем’єра, перший із семи концертів, призначений для того, щоб заманити людей до печери, зараженої чумою. Однак програмка свідчила інакше.

— Сьогодні був завершальний концерт? — спитав Ленґдон, відриваючи очі від паперу. — Оркестр уже грав цілий тиждень?

Сієнна кивнула.

— Я була не менш здивована. — Вона помовчала, а потім похмуро сказала: — Вірус уже вийшов назовні, Роберте. Іще тиждень тому.

— Цього не може бути, — заперечив Ленґдон. — Бо вказана завтрашня дата. Цобріст навіть дошку меморіальну виготовив із завтрашньою датою.

— Так, я бачила ту дошку у воді.

— Тоді ти маєш знати, що все було призначено на завтра.

Сієнна зітхнула.

— Роберте, я добре знала Бертрана, набагато краще, аніж сказала тобі раніше. Він був науковцем, людиною, налаштованою на конкретний результат. Тепер я розумію, що дата на дошці не була днем, коли мав вивільнитися вірус. Та дата мала означати дещо інше, дещо набагато важливіше для досягнення його мети.

— І що ж це таке?

Сієнна похмуро відвела очі.

— Це дата глобального насичення: математична проекція дати, коли його вірус мав поширитися у всьому світі... інфікувавши кожного індивіда.

Від такої перспективи в Ленґдона в животі похолонуло, але йому чомусь здалося, що жінка бреше. Її історія містила одну фатальну ваду, до того ж Сієнна Брукс уже встигла довести, що для неї брехати — що дихати.

— Тут є одна невеличка проблема, Сієнно, — сказав Ленґдон, дивлячись на неї згори. — Якщо, за твоїми словами, ця чума вже встигла поширитися світом, то чому ж люди не хворіють і не падають замертво?

Сієнна раптом відвернулася, не в змозі витримати його погляду.

— Якщо ця чума вирвалася з мішка на волю ще тиждень тому, то чому люди не помирають від неї? — повторив Ленґдон своє запитання.

Вона повільно повернулася до нього.

— Тому... — почала вона, але слова застрягли в неї в горлі. — Тому, що Бертран створив не чуму. — Її очі враз налилися слізьми. — Він створив дещо значно небезпечніше.

Розділ 98

Попри потік кисню, що надходив крізь респіратор, в Елізабет Сінскі паморочилося в голові. П’ять хвилин тому детектори Брюдера виявили страшну правду.

«Наше вікно можливості локалізувати інфекцію зачинилося вже давно».

Напевне, мішок із вірусом розчинився ще на тому тижні, скоріш за все під час прем’єри концерту, і Сінскі знала, що відтоді концерт тривав сім днів поспіль. Кілька решток мішка не зникли цілком лише тому, що кріпилися липкою стрічкою до пряжки з мотузкою.

«Інфекція вивільнилася ще тиждень тому».

Тепер, не маючи можливості ізолювати патоген, агенти спецгрупи скупчилися над зразками в імпровізованій лабораторії, яку організували в підземеллі, і зайняли звичну оборонну позицію: аналіз, класифікація й оцінка масштабів загрози. Наразі пристрої ПЛР виявили лише одну достовірну інформацію, і це відкриття не здивувало нікого: «Тепер вірус поширюється повітрям».

Вочевидь, вміст розчинного мішка піднявся бульбашками на поверхню й випустив вірусні часточки в повітря у вигляді аерозолю. Сінскі добре знала, що невеликої кількості цих часточок було цілком достатньо для зараження, особливо в закритому просторі.

Вірус — на відміну від бактерій та хімічних збудників — має властивість поширюватися серед популяцій із приголомшливою швидкістю та не менш приголомшливою здатністю до проникнення. Паразити за своєю поведінкою, віруси входять до організму й нападають на клітину-госпо- даря в процесі так званої адсорбції. Потім вони впорскують у цю клітину власні ДНК чи РНК, змушуючи її таким чином служити вірусам, репродукуючи їхні численні різновиди. Коли накопичується достатня кількість копій, нові вірусні часточки вбивають клітину, проривають її оболонку й швидко рушають на пошуки нової клітини-господаря, щоб вторгнутися до неї, — і процес повторюється.

Тоді інфікований індивід, чхаючи або кашляючи, викидає зі свого тіла респіраторні краплинки; ці краплинки зависають у повітрі доти, доки їх не вдихне ще якийсь індивід, і весь процес розпочинається наново.

«Зростання в геометричній прогресії», — подумала Сінскі, пригадавши графіки Цобріста, якими він ілюстрував вибух народонаселення Землі. Науковець використав геометричне поширення вірусів для боротьби з геометричним поширенням людства.

Тепер виникало ось яке пекуче питання: «Як буде пово- дитися'цей новий вірус?» А якщо сформулювати з холодною чіткістю, то воно звучатиме так: «Як вірус проникатиме в організм господаря?»