Unknown

Ленґдон рвонув по вулиці й підбіг до літнього чоловіка, який стояв під навісом біля ресторану. Він був красиво вдягнений у розшиту туніку й білий тюрбан.

— Вибачте, — захекано випалив Ленґдон, зупиняючись перед ним. — Ви говорите англійською?

— Аякже, — відповів чоловік, трохи спантеличений наполегливістю тону Ленґдона.

— Galata — що це й де це?

— Що... Галата? — спитав чоловік. — Місток Галата? Вежа Галата? Порт Галата?

Ленґдон кивнув рукою на автобус, що віддалявся.

— Галата! Це куди прямує отой автобус!

Чоловік у тюрбані поглянув услід автобусу й трохи поміркував.

— Місток Галата. Той автобус вирушає зі Старого міста й перетинає протоку.

Ленґдон аж застогнав спересердя; він знову похапливо окинув поглядом вулицю, але Сієнни ніде не було видно. Уже повсюди ревіли сирени, й автомобілі «швидкої допомоги» мчали повз них у напрямку міського резервуара.

— А що сталося? — стривожено спитав чоловік. — Усе нормально?

Ленґдон іще раз поглянув на далекий автобус і зрозумів, що ризикує, але іншого вибору він не мав.

— Ні, пане, — відповів професор. — Виникла критична ситуація, і мені потрібна ваша допомога. — Він кивнув на тротуар, до якого слуга щойно підігнав блискучий сріблястий «бентлі». — Це ваше авто?

— Так, але...

— Мені потрібно, щоб ви мене підкинули, — сказав Ленґдон. — Знаю, ми з вами абсолютно незнайомі люди, але ситуація просто катастрофічна. Це справа життя і смерті.

Чоловік у тюрбані зазирнув у очі Ленґдону і довго вдивлявся в них, наче вивчаючи його душу. А потім кивнув.

— Раз так — то сідайте.

«Бентлі» з ревом рвонув від тротуару, і Ленґдон аж у крісло влип. Чоловік був досвідченим водієм, і, схоже, йому подобалося ризиковано петляти поміж автомобілями, наздоганяючи автобус.

Водієві знадобилося проїхати три квартали, щоб нарешті прилаштувати свій «бентлі» позаду автобуса. Ленґдон нахилився вперед на сидінні і, примружившись, вдивився в заднє скло. Світло в салоні автобуса горіло тьмяно, і Ленґдон тільки й міг бачити, що розпливчасті силуети пасажирів.

— Будь ласка, тримайтеся за автобусом, — попросив Ленґдон. — А ви маєте телефон?

Чоловік видобув із кишені мобільний і подав його пасажиру, який спершу сердечно подякував, а потім здогадався, що не знає, кому дзвонити. Номерів телефонів Сінскі та Брюдера він не мав, а до офісів ВООЗ у Швейцарії можна було додзвонюватися цілу вічність.

— Як мені зателефонувати до місцевої поліції? — спитав Ленґдон.

— Один-п’ять-п’ять, — відповів чоловік. — 3 будь-якої точки Стамбула.

Ленґдон натиснув на три кнопки й зачекав. Здавалося, гудки триватимуть вічно. Нарешті йому відповів записаний голос, який сповістив турецькою й англійською, що через перевантаженість лінії йому доведеться зачекати. Ленґ- дону подумалося, що причиною перевантаженості лінії могла стати криза, що вибухнула в підземеллі.

Напевне, тепер у осілому палаці панують тотальний хаос і гармидер. Він уявив собі Брюдера в лагуні. «Цікаво, що він там знайшов? — Ленґдон мав лиховісне передчуття, що вже знає, що саме знайшов там Брюдер. — Сієнна увійшла у воду раніше за Брюдера».

Попереду спалахнули гальмівні вогні автобуса, і він під’їхав до зупинки. Водій «бентлі» також зупинився, не вимикаючи двигуна, приблизно за п’ятдесят футів від автобуса, і Ленґдону було чудово видно тих, хто виходив із транспортного засобу й заходив до нього. З автобуса вийшло лише троє, усі — чоловіки, але Ленґдон придивився до кожного з них вкрай уважно, бо знав здатність Сієнни до маскування й перевтілення.

Його погляд знову змістився до заднього вікна автобуса. Воно було тьмяне, але тепер, під час стоянки, внутрішнє світло увімкнули на повну потужність і Ленґдон мав змогу краще роздивитися пасажирів у салоні. Він нахилився вперед, витягнувши, мов журавель, шию, і видивлявся Сієнну, мало не торкаючись лобом лобового скла «бентлі».

«Тільки не кажіть мені, що я ризикнув — і програв!»

Раптом він побачив її.

У задній частині автобуса показалися тендітні плечі, що закінчувалися лисою потилицею — голова була повернута у зворотний бік.

«Це може бути лише Сієнна — більше ніхто».

Коли автобус прискорився, «відчалюючи» від зупинки, світло в салоні знову потьмяніло. Перед тим як зникнути в темряві, лиса голова на якусь часточку секунди встигла обернутися й зиркнути в заднє скло.

Ленґдон скоцюрбився, намагаючись сховати голову в тінь, яку кидав на сидіння дах автомобіля. «Чи помітила вона мене?» А водій у тюрбані вже рушив від тротуару й знову прилаштувався за автобусом.

Тепер дорога пішла вниз, до води, і Ленґдон побачив попереду ліхтарі довгого містка, перекинутого через протоку. Схоже, він був цілком паралізований через транспортний затор. І не лише місток, а й всю прилеглу зону заполонили автомобілі.

— Базар спецій, — пояснив чоловік. — Дуже популярне місце в дощові вечори.