Unknown

Крім того, Тардіні піклується про українських, особ­ливо про західноукраїнських поборників католицької віри, в чому йому ретельно допомагає уніатський єпис­коп Іван Бучко, що свого часу втік зі Львова та був призначений з ласки папи «апостольським наставником» галицьких колабораціоністів, які втекли разом з ним.

Клопоту в монсеньйора — по самі вуха, але загалом він невдоволений результатом. Двері в Радянський Со­юз перед ним зачинено наглухо, і жодним ватіканським ключем йому не відімкнути їх замків.

Утворення в країнах південно-східної Європи народ­но-демократичних урядів було для Ватікану найжорсто- кішим ударом, незрівнянно жорстокішим, ніж рефор­матський рух XVI—XVII сторіч. Там Рим мав справу з більше чи менше численними конкурентами, тут — зі смертним ворогом в особі народів, які піднялись до жит­тя і свободи і успішно скидають з себе духовне ярмо, що гнобило їх сторіччями. Втрата цих країн Ватіканом означає не тільки втрату традиційної, улюбленої і вель­ми прибуткової сфери впливу. Це вже не поразка, це для нього чревата пайгіркішими наслідками катастрофа, це загибель «Петрової скелі», що пережила тисячоліття, це початок її кінця, привид якого вперше промайнув перед очима самовпевнених ватіканських жерців після перших залпів революційної «Аврори».

Католицька церква в Польщі, Чехословаччині, Угор­щині і на Балканах завжди грала велику політичну роль, відстоюючи всіма засобами інтереси власть імущих. Пе­редача селянам хоч би одного гектара поміщицької або церковної землі оголошується реакційними католицькими ксьондзами смертним гріхом, нечуваним блюзнірством, посяганням на святая святих, найзухвалішою єрессю. Замість єлейно-підлесливих усмішечок у них з’явилась гримаса ненависті; в цитатах з Євангелія прозвучали гріз­ні натяки; церкви й монастирі стали арсеналами, казарма­ми і трибунами войовничої реакції.

Найблаженніший не зводить очей навіть з маленької Словаччини. Правда, Глінка давно упокоївся, а папсько­го камергера монсеньйора Тісо, за вироком народного трибуналу, було вознесено на шибеницю. Але не все ще втрачено, є ще порох у порохівницях. На щорічно влаш­товуваних у соборі св. Петра панахидах за упокой душі цього масового вбивці були присутні колишні міністри Тісо: Сидор і Дурчанський. Ось уже четвертий рік вони є почесними гостями папи, тут вони знайшли притулок і порятунок від справедливої кари.