Unknown

Северин Калинський, який командував панцерними, махнув буздиханом. На той знак прозвучали труби. Польські хоругви відскочили, залишаючи закривавлений вал кінських та людських трупів, і відскочили у бік, не маючи змоги зламати рядів ворога. А потім з шумом крил на рейтарів навалилися гусари Собеського та Одживольського. І відкинула найманців до заду, змила, ніби морська хвиля тонкі тростини… Ніхто вже й не думав про опір. Гусари наступали через завали трупів, вони рубали рейтарів без жалості та милосердя, напирали на них кінськими грудями. Ніхто не просив пожаліти їх. Ніхто з людей Дантеза не протягав палаша ефесом до переможців, ніхто не крикнув: "Pardon!". Вони вмирали мовчки, боронилися до останньої краплі крові – побиті, роздавлені, розсічені, віддаючи удар за удар,випад за випад. Калиновський бився до кіеця. Врешті, коли гусари і панцерні вирізали рейтарів, догнали гетьмана посередині кривавого поля, схопили живцем, оточили з усіх сторін. А він стояв і дивився безпристрасним оком на трупи, кров і мертвих коней.

- Усього війська воля, щоб ваша милість не жила, -сказав Пшиємський. – Віддай накз шотландцям, щоб вони капітулювали! Досить вже крові пролилося.

Гетьман навіть не поворухнувся.

- Забрати його! – кинув Пшиємський драгунам. – Затримати на квартирі і пильнувати!

Калиновський дозволив себе провадити без протестів. Він ні слова не промовив, коли жовніри оточили його. Собеський нахилився до Пшиємського:

- Де Дантез?

- О, під три чорти! Хапай його, хапай,доки не буде запізно!

- Не треба, - прозвучав чийсь голос.

Дантез, закривавлений,блідий і ледь живий йшов до них через завали трупів. Врешті опустився на одне коліно, вбив рапіру в землю і здійняв капелюха.

- Пароль, милостиві панове.

Пшиємський дав знак своїм драгунам.

- Беріть його!

 

 

До Таращи прибули ще того ж самого дня. Ще до того, як остигли стволи гармат та мушкетів і трупи біля редутів, Собеський разом з Пшиємським, Одживольським та Чаплинським стучали до воріт церкви. На цей раз в якості депутації від військової конфедерації. Богун і козацькі полковники чекали на них як і два дні тому – перед царськими воротами. Мовчки поклонилися: козаки ляхам, а ляхи – козакам. Всі познімали ковпаки, шапки та кап узи – одні польські, а другі… теж польські, тільки з добичі. А потім запала тиша. Довга, страшна, напружена.

Шляхтичі багаті пани. Полковники і землевласники, останні лицарі Старого Світу, спадкоємці гербів та клейнодів сарматів, яки, прибувши на береги Вістули сторіччя тому, учинили слов'ян, що мешкали там, своїми підданими, мірялися поглядами з молодцями з степів, які, народившись з битв і різні, з безсмертної слави запорізького війська, тепер простягали руку до найвищих лаврів – по шляхетські герби і привілеї. По вольності, здобуті, здобуті кров'ю та польським мечем у війнах з хрестоносцями, бранденбуржцями, Москвою, турками і татарами, які були видерті у королів-тиранів та власних можновладців взамін за вірну службу, за любов, честь та відданість, за відсутність отрути в келихові і спини, безпечні від скритовбивчого удару. По шляхетські привілеї, перенесені отім на язичницьких литвинів в угодах і уніях: кревскій, городельській і любельській. І от через сторіччя, онуки та правнуки тих великих лицарів, польські пани мали перенести власну вольність, єдину в Європі, на запорізьких козаків. Дарувати свої стародавні герби та клейноди простому та невченому народові,але ж при тому хороброму, який в численних битвах і сутичках показав свою силу, міць та мужність. Бо вже від чотирьох років польським панам прийшлося дуже добре ознайомитися з козацькою зброєю під Жовтими Водами, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовом.

Богун захарчав, розкашлявся, плюючи кров'ю. Він був блідий та слабкий, Баран з Гроїцьким підтримували його з двох сторін, об той не впав.

- Ва… Ваші милості, польські сармати, - промовив він тихо, заходячись кашлем. – Вважаю, що ви привезли нам відповідь на наші пункти угоди з запорізьким військом. Якщо так, то як звучить ваше останнє слово?...

Пшиємський зім'яв в руці лист з відповіддю. Він збирався відразу ж зачитати його усім присутнім, але в нього не було сил. Тому зробив глибокий вдих…

- Милостиві панове, полковники війська запорізького. Відповідь наша… звучить…

Він спустив голову та поклав долоню на рукоять рапіри.

- Звучить: ні. Ми не дамо вам наших шляхетських привілеїв. Не допустимо козаків до гербів.

Поміж запоріжцями повисла страшна, всеохоплююча тиша.

- Не заперечуючи вашої лицарської хоробрості та стійкості в боях, не можемо ми допустити до привілеїв людей, які не уродилися шляхтою, але є generationis plebeorum (плебеями в поколіннях – лат.), простолюддям, оберненим в хлопство. Наша шляхетська вольність була надана нам Богом за мужність та чесноти гербових панів-братів. І як така, не може вона бути перенесена на нижчі стани, на міщан, а над усе – на плебейський, хлопський стан, з якого більшість з вас і виводиться.