Unknown

- Поляки оголосили коло. Не бажають слухати гетьмана! Бунт, ваша милість!

Вахмістр припав до руки Дантеза, зірвав з своєї голови капелюх и низько склонився.

- Пощадіть, милостивий пане! – скрикнув він. – Бо поляки нас розсічуть на порції! Біжимо, поки всі ми живі!

- Ми давали присягу Його Величності! Дістаньте коней! Їдьмо до гетьмана! Підсипати порох на полиці, зброя напоготові! Оголосити тривогу по квартирах! Пок на коня!

Дантез першим скочив до виходу. Йому швидко подали іспанського скакуна; рейтари в шкіряних колетах оточили його з усіх боків.

- Галопом! До гетьмана!

І вони помчали ніби хмара по табору, між рядами возів та наметів. А в таборі панували сум'яття і галас. Можна було слухати барабанній дріб та стукіт копит, що доносилися з майдану. Потім до ніх донісся рик з тисяч людських горлянок. Десь з правої сторони, між наметами гукнули постріли.

Дантез осадив коня перед наметом гетьмана, сіючи паніку поміж гайдуків, що охороняли його. Челядь Калиновського була озброєна рушницями і крилася за частоколом, якби-то за хвилю сюди мала навалити половина коронних хоругв з цілого табору.

- Де гетьман?

- Його милість відправився до полковників! Н майдан! Там бунт!

Дантез вже хотів вдарити коня шпорами, вже хотів помчати слідом Калиновського, коли його очі помітили дещо, що майоріло перед гетьманським наметом.

Француз завмер. Він окаменів в сідлі, а потім зблід, осунувся назад. Може він і впав би, але вахмістр підхопив його за руку, потім з обох боків командира підхопили рейтари.

Дантез нічого не казав. Навіть не рухався,вдивляючись в малиново-біло-малинову, увінчану трьома гострими язиками хоругву Речі Посполитої, з гербом, що представляв щит, поділений навхрест з королівськими гербами польських Ваз, а на наступному щиті – Орла та Погонь. Золоту корону зверху та гербовий щит, продірявлений отворами від гарматних куль, оточував золотий ланцюг з баранчиком. Блискуча коллана, що притримувала шкіру баранця біла майже такою ж самою, як оздоба, що звішувалася з шиї пана Смерті.

Дантез примкнув очі. Так… Він знав вже все. До нього вже доходило, чого такого він зробив, чиїм слугою став. Француз звісив голову і дозволив рейтарам вести себе. Зброя немов би сама випала в нього з рук.

- До гетьмана… - рявкнув він. – Ведіть, шельми, сучі діти…

- О Боже, - прошепотів він пізніше побілілими від страху губами. – Що ж я наробив…

 

 

До Калиновського вони дісталися в останню мить. Полковники стояли перед гетьманом з видобутою зброєю. Вони мовчали, а їхні гнівні, люті обличчя говорили самі за себе.

- Пане Дантезе… - охнув гетьман. – Бунт!

Дантез миттю зрозумів, що світить далі.

- До зброї! – гукнув він.

П'ятдесят рейтарів одночасно похилилося в сідлах. П'ятдесят рук в рукавицях схопило рукояті пістолів та пуфферів. П'ятдесят курків з хрустом впало на полиці вже заведених замків. Півсотні стволів глянуло в обличчя польських лицарів.

- Я вас… - прохарчав гетьман. – Я вас вдиби… Дантееезе!

Вони стояли одні напроти других на лугах перед брамою. З однієї сторони поляки та русини, в ярко-червоних та жовтих деліях, в гєрмаках та жупанах, в чудових ковпаках,оздоблених пір'ями чаплі. З другої ж сторони – шість рядів чорних рейтарів. Вершники з степових станиць мірилися очами з наємниками цісарської війни.

А між ними була смерть!

- Дантез! Перестріляй цих сукиних синів!

- Feuer! – гукнув oberstlejtnant власним людям. Однак, жожного пострілу не прозвучало. Ніхто не загинув. Земля задрижала під копитами. Очі рейтарів розширювалися все сильніше. У деяких почали дрижати руки, що тримали зброю, а тяжкі коні-фризи почали хропіти та щулити вуха. За спинами польських полковників наростав шум пір'я, лопотіння прапорців. А потім вільно, велично за ними виріс ліс сріблястих крил, стіна блискучих обладунків та три ряди кінських морд, оздоблених китицями та султанами. Це гусарські хоругви Собеського та Одживольського вийшли з кінців майдану і тепер риссю скакали до своїх полковників. Рейтари розбіглися, ніби перелякані качки. Калиновський завернув коня та помчав в сторону редутів, обсаджених піхотою.

- Гетьмана геть! – крикнув Незабітовський.

- Геть! Геть! – підхопило декілька горлянок. – На погибель!

Ротмістри та полковники кидали шапки догори. Всі кричали та раділи. Пшиємський вдарив коня шпорами, рвонув за поводдя, його жеребець став дибки та дико заіржав.

- Милостиві панове, до кола, до кола! – скрикнув генерал.

- Немає часу на балаканину, - заявив Одживольський. – Тривогу грають! Тому, primo: відмовляємося підпорядковуватися Калиновському, який не є в стані доводити. Secundo: ми повинні вибрати маршалка. Я пропоную зробити ним пана Пшиємського, найстарішого та найчеснішого жовніра з нашої компанії. Він полки водив, коли ваші милості ще в пелюшках скиглили!

Всі булави і буздигани витягнулися в сторону Пшиємського. Ніхто не став протестувати. Генерал примкнув очі, склонися ротмістрам.

- За гріхи мої приймаю, - сказав він. – А тепер за Калиновським! Доки він не встиг збунтувати німців та шотландців!