Unknown

Рейтари скрикнули як один. Свиснули шаблі та палаші, які витягували з піхов, над полем битви блиснуло шість сотень оголених клинків.

Висунулися риссю, без наказу, просто на задню стінку табору.

- Готуй зброю!

В руках рейтарів блиснули напівгаки та пуффери. Козацька фортеця росла на очах.

- Feyer!

В страшному грохоті вони дали вогню в спини запоріжців. Спочатку перший ряд, потім другий.

- Alt!

Немов буря звалилися вони на слабо обставлені, тильні ряди табору. Дантез першим дістався до возів, чудом відхилився від удару списом, а потім вдарив з замаху, розсікаючи голову козакові. Його кінь заіржав, став дибки, а коли став на землю чотирма копитами, француз рубонув наступного різуна – швидким, певним ударом відсік йому плече з рукою. Наносячи удари, відбиваючи шаблі, давлячи козаків, він дістався до першої брами табору.

- Розривайте заслон! – крикнув він.

Сам взяв замах і рубонув зі свистом. Ланцюг, протягнутий через борт возу, тріснув. Рейтари сплигнули з коней, кинулися одкочувати вози набік.

- Разом, рівноооо!

Вози здригнулися, коли їх штовхали сильні руки, відкрили прохід досередини табору.

- За мною!

Немов вихор рейтари вскочили в проходи табору. Козаки, яких з переду разили гусари та панцерні Собеського, не витримали й хвилини. Вони розбіглися, як тільки на карки їм насіли люд Дантеза. Швидко і уміло рейтари перерубали лини, розвернули і перекотили таборові вози, відскочили в боки. І тоді закривавлені польські вершники почали вискакувати з пастки.

- Назад! – закричав Дантез. – Zurük!

Рейтари розбіглися, надаючи дорогу гусарам. Панцерні загони вискочили на волю з криками, з хрустом і стуком, з гуркотом крил і брязкотом обладунків. З тилу табору ще раз безсило заграли запорізькі гармати, забили литаври.

А Дантез затримався на узбіччі.

Після чого поклонився Собеському...

 

 

- Так з ким ти тримаєшся? З нами чи з поляками?!

Дантез мовчав. Дрижачою рукою він підніс до вуст кубок з вином. Євгенія прихнула від злості, вдарила по його долоні, вибиваючи начиння. Дантез схопив її руку й утримав.

- Якби ж то я знав, хто ви такі. Якби я знав обличчя пана Смерті… Будь певна, що тоді я був би більш вірним слугою.

- А я запевняю тебе, що для твоєї ж шиї краще, що ти його обличчя не бачив.

- Так хто він такий, Євгеніє?! Чому довірив мені настільки страшний тягар? Нащо він бажає доконати настільки жахливий злочин?!

- Запевняю тебе, пане Дантезе, що його тягар не легший за твій. Як ти вважаєш, що він зробить, коли дізнається, що ти зловжив довірою, яку в тобі покладали. Собеський живий. А повинен був згинути. В будь-яку хвилю може вибухнути конфедерація. Будь-якої хвилі всі наші плани обернуться нанівець. Чи можеш ти сказати, для чого допоміг йому вибратися з табору?

Дантез мовчав.

- Скільки тобі заплатили за зраду, мил'с'даре кавалере? П'ять тисяч? Десять? Що дали тобі Собеський х Пшиємським, що так не очікувано ти почав їх підтримувати?!

- Вони дали мені самого себе, - видавив з себе Дантез. – Поляки показали мені… такого мене ж, яким я колись був. Не бійся, нікого я не зрадив. То була всього лише мить сентименту.

- Сентименту?! Ти ошалів, Дантез! Що я маю написати до Смерті? Що ти вже стоїш не на нашій стороні?

- Собеський нашим планам не зашкодить. Конфедерація ще не створена…

Євгенія злобно розсміялася, а потім глянула Дантезові прямо в очі.

- Собеський з Пшиємським почали перемовини з козаками. Ще день-два, і вони підпишуть нову угоду, не дивлячись на короля, гетьмана та шляхту. А потім рушать на Варшаву. Якщо таке станеться, всі наші заходи не будуть варті й фунта спутаної шерсті.

- Угоду? З козаками? Як це так? – скрикнув Дантез – Як таке можливе?

- Переспала з слугою Пшиємського. В нього був довгий язик. Як у всіх чоловіків.

Дантез закрив обличчя долонями.

- То… неможливо. Польські шляхтичі… З різунами? Не могло такого статися!

- Краще думай про те, що нам найкращого учинити!

- Ми не можемо допустити до цього. Чи відомо тобі, де ведуться перемовини?

- В Таращі, в старій церкві.

- Так що, Євгенія, ми мусимо діяти. Візьми три десятки рейтарів, знайди пана Барановського і розкажи йому про все.

- А що потім?

- Потім? Однайдіть козацьких посланників. І вишліть їх на саме дно пекла!

Євгенія покивала головою на згоду.

- Мене звуть не Євгенією, - прошепотіла жінка.

- І як же тоді? – Дантез схопив її в обійми і склав на її вустах довгий жагучий поцілунок.

- Я – Юстина Годебська.

- Так ти не француженка? А я вважав, що ти належиш до фрейлін королеви?

- Можливо. А тепер бувай, любий…

- Євгеніє… чи то… Юстино… Ти… повернешся?

- Ти не поїдеш зі мною?

- Якщо вибухне бунт, я буду єдиним прихильником Калиновського. Так що не можу звідси рушити.

- Так що бувай.

- Ти повернешся до мене?

- Можливо.

 

 

Ледве сонце роз'яснило тумани, що висіли над Бугом, ледь з випарів виглянули пагорби, перед брамою табору зачорніли людські та кінські силуети.