Unknown

Вони вже були на відстані в половину пострілу з луку від місця, в якому стояв полковник, коли земля задрижала, і з-за пагорба на швидкості випала лава польських застрільників, бажаючих сточити поєдинок перед загальною битвою. Швидко, немов блискавиця, ніби морська хвиля, що опливає скальний хребет, лава розступилася, обминаючи Собеського, а потім впала на козаків, що мчали на повній швидкості. І в одну мить задзвеніли шаблі, гукнули пістолі і напівгаки, свиснули стріли, роздалися крики і передсмертні хрипи. Молодці, яких застали зненацька, полягли в одну мить. Частина них звалилася з коней, пала на землю; інші почали завертати, тікати в сторону табору. Поляки і рейтари кинулися за ними. Але ж тут з табору на них навалилося більше козаків; посеред трав почалися сутички і поєдинки. Всі стріляли один в другого з пістолів та луків, билося шаблями та кістенями.

Собеський не чекав результатів попередніх зіткнень. Швидко, ніби вітер, скочив він до рівнини, бо його гусарські та панцерні хоругви нарешті вийшли з тупотом копит з-за пагорба і спинилися в двох лініях під розвернутими знаменами.

Гомін та крики ще більше піднеслися, коли полковник дістався до своєї гусарської роти, зняв з голови ковпак перед обличчям знамена, а потім, за ставропольським звичаєм, як ротмістр, що веде хоругви в атаку, одним швидким рухом загорнув правий рукав жупана вище ліктя. Він повів поглядом вздовж крилатих рядів гусарії та почув, як серце підходить до горла. Перед ним стояла найкраща кавалерія світу, гордість і хвала Речі Посполитої; остання лицарська кавалерія Європи, яка перекидала роти та загони шведських пікінерів, яка сміливо заглядала до стволів мушкетів та нідерландських кобил¹¹¹, що плювалися вогнем; яка одним ударом змітала рейтарські підрозділи та полки, яка ніби лавина розбивала турецьких спагі та московських дворян.

Гусарія була страшна, але ж, перш за все, красива. Собеський не міг відірвати очей від струнких, рослих польських коней, малинових жупанів та гермаків, які товариши надівали під пжешиваниці¹¹² та панцери. Очі його блудили серед іскристих від золота та дорогоцінних каменів кірас, панцерів, карацен та бастардів, наплічників з машкарами, нагрудників, покритих вовчими та тигровими шкірами. Вітер шелестів морем прапорців над шишаками гусарів, свистів між сріблястими крилами, лопотав хоругвами.

Але ж часу на захвати грізною красою гусарії не було. Кавалерія стояла готовою до удару. Собеський повернувся в сторону козаків, підняв догори булаву. По цьому наказові трубачі дали знак застрільникам повертатися – лава вершників розпалася в одну мить, мовби піщаний туман, не гаючи часу вправно відскочила від запорізьких рядів та повернулася до своїх.

- В ім'я Боже, вперед! – крикнув Собеський. – Давай! Давай!

Різким рухом він знизив булаву. На той знак хоругви пішли вперед, спочатку шагом, потім швидко почали набирати вбивчої швидкості. Земля понуро застугоніла, загриміла під ударами тисяч кінських копит.

Собеський мчав у першому ряду, з розвіяною від вітру делією, без шапки, з булавою у руці. Він вів свою гусарську хоругву, а разом з нею – решту полку до безладних козацьких рядів. А потім польські коні набрали ще більшої швидкості, перейшли в галоп! Хоругви поточилися немов панцерна лавина. Ліс копій опав з шумом та посвистом, знизився до кінських ший, цілячись прямо в запоріжців. Гусари пустилися в кар'єр, найстрашнішим, найшвидшим чвалом розшалілих коней!

Той, хто тримав булаву на козацькій стороні, дурнем не був. Замість того, щоб привітати польську кавалерію в лаві, в якій вершники стерли б запоріжців настільки швидко, як міхура валить та нівечить молодий ліс, він наказав стиснути ряди міцно, ніби німецька рейтарія та заслонитися вогнем зброї. Семени дали вогню з бандолетів¹¹³ та рушниць майже в обличчя розігнаних гусарів. Коні перелякано заіржали, коли кули свиснули їм біля вух, пробили груди, шиї, голови…

І от жеребці вже витягують голови в шаленім чвалі, гусари похиляються в сідлах, деякі мружать очі на вид козацької навали…

А потім вже чутно квичання затоптаних коне, ніби гуркіт тисяч молотів, що кують алізо, хруст тріскаючи копій, ричання перемоги та страху…

Зіштовхнулися!

В одну мить, коротку, ніби блискавка, гусарія знесла кінних запоріжців, втоптала їх в землю копитами, захопила перед собою ніби панцирна лавина. Козацькі сотні кинулися до заду, не маючи шансів у зіткненні. Рубані шаблями, повалені грудями коней, затоптані, запоріжці здали поле, розсипалися на групи та розрізнені ватаги втікаючих. Біля вух гусарів та панцерних свиснули стріли.