Ціна

Тарловський крутив у пальцях запалену сигарету, шукаючи слова, якими міг би пояснити найбільш похмуру проблему.

- Тут ще одна річ…

Тембр голосу господаря стривожив ювеліра. Шостим почуттям він винюхав щось більш страшне ще до того, як почув, про що йдеться. Зіниці його звузилися.

- Слухаю вас, пане граф...

- Розумієте, пане Бартницький... Мюллер вимагає, щоб я вказав тих, яких він звільнить за гроші, але так само й їхніх змінників...

– Яких таких змінників?

- Він... він повинен стратити десять чоловік, пане Бартницький.

Мозок ювеліра пронизало розуміння:

- Тобто замість випущених він заарештує чотирьох інших, щоб доповнити десяток! І він вимагає…

- Потрібно, щоб я вказав йому чотирьох інших для того, щоб їх розстріляти. Втім… не знаю, може, щоб повісити…

- Щоби розстріляти. Плакати кажуть про розстріл.

- Це все одно, пане Бартницький. Він хоче, щоб я вибрав нових приречених! І цю умову поставив для завершення договору.

Бартницький підвівся і машинально застебнув піджак. Його руки трохи тремтіли.

- І ви погодилися?

- Так.

- Господи Ісусе!...

- В мене не було вибору. Я хочу врятувати сина, і я зроблю це за будь-яку ціну.

Бартницький бачив у житті багато чого. Він бачив безліч обманів, безжальний шантаж, бачив, як людську гідність розтоптують у різний спосіб, йому траплялося і самому бути учасником таких нікчемних вчинків - але гра Мюллера його вразила. Він і не пам'ятав, щоб губи так тремтіли від жаху.

- Па... пане граф... Якщо ви погодилися, то... то це ваша справа. Я особисто не хочу мати з цим нічого спільного, нічого! Я не вибиратиму людей на смерть!... І вам не раджу!

- То що, мені пожертвувати сином? Його мати перевернулася б в могилі, а я... я...

- Якщо ви зробите те, чого вимагає Мюллер, то ви теж жертвуєте сином. І сином, і самим собою, пане граф, адже коли хлопці з АК чи НЗС дізнаються, що ви здали людей на страту, вони шльопнуть вас, не роздумуючи!

- Присядьте і припиніть кричати, пане Бартницький!

Ювелір сів так різко, що ґудзик піджака стрільнув і з того часу висів на одній нитці, ніби він був засуджений і повішений господарем.

- Я попередив вас, пане граф... Я не кажу, що лісові напевно про все дізнаються, тут справа така - може їм стане відомо, а може й ні. Але можливості такої виключати не можна!

- Я її теж не виключаю, любий мій. Якщо вони про все дізнаються - спочатку їм треба буде подумати над тим, а чи варті тих, кого видали, викуплених. А коли забажають покарати відповідального за такий обмін, їм доведеться покарати кількох людей.

– Це кого ж?

- Я вже обдумав це, пане Бартницький… Я хочу, щоб рішення ухвалила група найшанованіших громадян міста. Декого з таких гестапо заарештувало, але ж кількох ще знайти можна. Я не правий?

- Навіть кілька десятків, пане графе. Тільки як ви хочете це зробити?

- Я хочу запросити їх сьогодні ввечері до себе: меценаса[5] Кржижанівського, професора Станьчака, радника Малевича, поштмейстера, пана Седляка. Це він подав мені таку думку.

- Яку думку?

- Щоб скликати такі збори.

- Поштмейстер Седляк?

- Так, Седляк. Він був у мене щойно, просив допомоги у порятунку одного із заарештованих. Як бачите – не лише до вас приходили.

- І кого ж хоче рятувати Седляк?

– Пана Кужмича, директора музею. Але давайте повернемося до гостей на сьогоднішній вечір, бо все ще не знаю… Дещо вже є, але цього мало. Кого мені ще треба запросити, пане Бартницький? Що ви думаєте про пароха?

Ювелір наморщив лоба і якийсь час мовчав; потім шепнув, ніби сам собі:

- Тепер я розумію вашу щедрість, пане Тарловський... Ось тільки я не впевнений, нібито те, що ви самі бажаєте платити за чотирьох арештантів, схилятиме ваших гостей до виконання вимог гестапо...

- Ви не відповіли на моє запитання!

- Вибачте, яке питання?

- Кого я ще маю запросити?

- Ксьондза Гаврилко, тут жодних сумнівів.

– А ще кого?

Бартницький схилив голову і якийсь час копався в думках.

- Лікаря Хануша ...

- Хто це такий?

- Заступник директора лікарні, професора Стасінки, якого заарештували.

- Ще кого?

- Директора кінотеатру, Кортоня…

- Це той довоєнний директор театру, ендек[6]?

- Так... Ну і аптекаря Бруся... Ага, обов'язково пана Мертеля, заступника директора сільськогосподарської школи, адже директора теж заарештували... І, мабуть, Клоса, головного редактора з довоєнного "Кур'єра"...

- То він ще живий?

- Живий, пане граф, і навіть непогано живе, хоча зараз багато хто живе так, ніби й не живе... такі вже часи... На вашому місці, я запросив би ще й старшого сержанта Годлевського, з синьої поліції[7].

- Навіщо?

- Впевненості в мене немає, але він, здається, з лісовими плутається, пане графе. У всякому разі, людина це порядна, вже кількох врятував.

- Гаразд, досить, саме стільки стільців тут і стоїть. Запрошу їх на шосту годину. Питання, чи всі прийдуть?

- Без побоювань, пане граф!

- Чому ви такі впевнені?

- Вибачте, але я знаю людей… Ніхто не відмовить, оскільки запрошення до вас – це честь, відзнака. Так що зібрати їх тут буде легко, зате трохи важче буде їх переконати, коли дізнаються, чого ви від них очікуєте.