Ціна

- Нехай заходить. А ти висилай Курчука до Бартницького! І блискавкою, Лукаш!

АКТ ІІ

Ювелір Роман Бартницький не завжди був ювеліром. У ранній молодості він був перукарем, оскільки його батько теж був перукарем. Перукарська кар'єра пана Романа завершилася крахом, коли на світ вийшло, що довіреним своїм клієнткам - в основному, повіям, але і деяким "пристойним дамам" - він фарбував волосся на лоні та волосся зачіски в той самий колір. Чоловік однієї з забарвлених дамочок посадив Бартницького-молодшого в "тюрягу" за "акт хтивого насильства" (цитата із судового вироку). У в'язниці Роман познайомився із ювеліром-перекупником. Звільнили їх практично одночасно; старший колега наблизив молодшого до себе, вишколив, а коли вмирав – нотаріально переписав на нього свою квітучу ювелірну справу. Таким ось чином Роман Бартницький став знавцем коштовностей.

До початку війни Бартницького супроводжував успіх, а після початку, тобто, під час окупації, успіх був просто колосальним, оскільки більшості земляків довелося продавати накопичене золото заради шматка хліба. Навіть факт, що з 1941 року ринок заливала Ніагара єврейського золота, не викликала простою у справі. Що можна було помітити по одягові пана Романа, що входить до будинку Тарловських. Його корпулентне тіло обтягував костюм з англійського габардину класу "люкс" у тонку смужку, краватку утримувала на сорочці шпилька з платини з діамантами, а пряжечки туфель зі зміїної шкіри були з чистого золота, так само, як дві печатки, а ще ланцюжок і корпус годинника марки "Патек", найдорожчого з дорогих.

Перед прибуттям ювеліра стіл був прибраний і набув нового сценічного оформлення. Тепер, крім попільнички та канделябрів, на ньому стояла велика кипарисова скринька з бронзовими оковками. Бартницький, тільки-но переступив поріг салону, перший швидкий погляд кинув на цю скриньку, а вже тільки другий - на обличчя графа. Було це обличчя жалобне, але ювелір вдав, що цього не помічає, і вільно засміявся:

- Вітаю вас, пане граф, ваш покірний слуга! Чому така честь?

- Вітаю вас, пане Бартницький. Сідайте будь ласка.

Бартницький сів, поводячи поглядом по стінах кімнати.

- Пане Бартницький… мені потрібно продати трохи… а точніше, багато… фамільних коштовностей…

- Розумію, пане графе... Ну що ж, часи тяжкі...

- Часи кошмарні, пане Бартницький. Справжній Апокаліпсис!... Сьогодні тут у мене був Мюллер, який заарештував мого сина, про що вам, напевно, відомо…

- Звісно, ​​пане графе. Від щирого серця співчуваю!

- Мюллер заарештував десятьох людей. Десять – це у нас, у Руднику, бо, взагалі-то, німці заарештували кілька десятків людей…

- Так, сорок, пане графе. Рівно сорок. По десятку за кожного прибитого тієї ночі німця.

- Саме так. Усіх заарештованих із Рудника я не знаю. Якщо добре пам'ятаю, Мюллер згадав директора банку, директора тартаку, лісничого...

- Ще заарештували бургомістра Венцля, головного лікаря Стасінку, директора школи, пана Мишлінського, ветеринара Тардоня, директора музею доктора Кужмича та суддю Івицького.

- Мого сина він заарештував замість мене. Каже, що йому не хотілося заарештовувати каліку на інвалідному візку.

Бартницький із сумнівом похитав головою.

- Швидше вже, він не хотів заарештовувати джерело передбачуваної вигоди. Лісничого Островського витягли з ліжка, незважаючи на тяжку хворобу.

- Ви знаєте, що вранці заручників розстрілюватимуть?

- Кожен про це знає, пане графе. По всьому Руднику наквацяли афіш, погрожуючи розстріляти заарештованих, якщо лісові не з'являться. А зрозуміло, що не з'являться.

- Зрозуміло, пане Бартницький. Для мене ж важливий син... Я домовився з Мюллером, що викуплю чотирьох заарештованих...

- Кого з них, пане графе?

- Мюллеру все одно. Але він вимагає, щоб було четверо, оскільки хоче заробити якомога більше. По двадцять тисяч доларів за заарештованого.

- Скільки?!!

- Двадцять тисяч доларів. Сотнями чи по п'ятдесят – менших номіналів він не візьме.

- Але ж це вісімдесят тисяч доларів, пане графе!

- Що вдієш... У мене є трохи марок, але я волію тримати їх на поточні витрати, так що доводиться продавати золото на вісімдесят тисяч доларів. Маєте стільки, пане Бартницький?

- Ні, але протягом кількох годин таку суму я зможу організувати.

- Тоді оберіть серед цих речей еквівалент цієї суми, - сказав граф, жестом голови вказуючи на кипарисову скриньку.

Бартницький відтер спітнілі долоні об брючини, присунув скриньку до себе, відкрив кришку і почав виймати коштовності. Він викладав на стільницю перстні, кольє, брошки, ланцюжки, діадеми, браслети, намиста, дорогоцінні камені, оправлені в благородний метал або в слонову кістку, а також монети з профілями монархів. У очницю він вставив ювелірну лупу і, часом, з її допомогою досліджував якусь дрібничку більш уважно. Його товсті пальці раптом намацали дивну форму, і він вийняв позолочений циліндрик - дуже легкий і який пахнув, скоріше, парфумерією, ніж прикрасами.

- Що це, пане графе?

- Ах, це губна помада…

Бартницький відкрив трубку, витягнувши на світло червону губну помаду.