Крізь проломи цегельні невтомно змигують вії зірок; своїм життям живуть, вам ніби лиш натякають на щось незвідані зоряні глибини… Очі небес, імпульси далеких позаземних цивілізацій, чи знайдуть вони коли-небудь вас? І якщо знайдуть, то — якими? Може, як засторога живим і прийдущим виник цей спалах чуми, якої ти не зміг зупинити? Відьомська ніч затопила все, погасила найстаровинніші університети, і чого варті ви зараз із своїми знаннями та ерудиціями? Тьма окутує континент, і серед мороку її чути лише регіт озброєних автоматами лейпцігських відьмаків, що регочуть над вами, над вашою нічною землею…
Дивився крізь душник у зоряну далеч і ніби вдихав пахощі всесвіту, і до сонячної давнизни, до світлої предковічності несподівано знову запрагла його майже знищена горем душа.
Глава XI
Маєток — це як великий концтабір, тільки й того, що без брам, без колючих дротів. Лиш колюччям лісосмуг обнесена ця каторга степова. Похмурий закон підневільництва панув тут, як і скрізь, де прокотивсь ураган нашестя. Горе звідусіль заганяло сюди зірване війною з місць безпритульне кочове різнолюддя. Прибивались до цього берега ті, що рятувались від голоду з міст, від облав, наборів до райху. Біженці з прифронтових смуг. Втікачі з таборів військовополонених. Ті, кому вдавалось вибратись уночі із ровів з-під трупів розстріляних… Кожен із своєю гіркою легендою, яку йому вільно було вифантазувати на свій лад, приблукувались, осідали, змішуючись з місцевим населенням, і всіх приймав цей степовий вавілон. Раді були вже й тому, що до прийшлих тут не дуже й прискіпуються, контора мало цікавиться, хто ти е, був би лише здатен взяти до рук вила чи граблі.
Управитель-фольксдойч, завжди насуплений чоловічок, що в минулому був жокеєм, цілковито покладався на Віхолу в усьому, що торкалось господарських справ. Сам управитель з'являвся в маєтку ненадовго — зайде до майстерень, заникне до комор, до конюшень, поплескає стригунів, цвікне щось кінничим крізь зуби і знов жене тачанкою в гебіт: ночувати їздить аж у містечко, видно, спокійніше спиться під боком у комендатури.
До холодпогірців після перших з ними сутичок Віхола приглядався з неприязню і осторогою. На інших міг покрикувати, забрідпих горожанок міг ображати брутально, а зіткнувшись з цією хол одної ірською ватагою, вперше відчув, що сваволя його тут не може бути безмежна… Коли б часом коса та не наскочила на камінь… Но даються в руки. Дарма що валяться від вітру, щоки повтягало, мов на ісусах, а якось відпружинюють кістлявим своїм опором, згуртованістю; між ними, наперекір тутешнім законам, ніби існує інший, ніким не писаний, прихований закон побратимства, взаємопідтримки та ще презирства до тих, кого вони називають вислужниками німецькими. З приходом нолонених з'явилася відчутна якась сила, і хоч вона нічим себе ще й не виявила, але це була сила. Так почувалася. Спробуй зачепи одного — так одразу й ошкірюються всі. Сюди ледве приволоклись, по-табірному дохлі, занепаді на силу, а зараз день відо дня дужчають, бо в їдальні за дівчатами не встежиш: потайки підгодовують табірників, не шкодують для них додаткових порцій супів із шрапнеллю. Вирішив, що все-таки краще йому буде не оздоблювати холодногірської братії, краще з ними ладком, бо це такі, що десь перестрінуть вночі та й за горло, їм задушити людину — раз плюнути…
А хлопці тим часом оживали. Розбрелись по роботах: той у полі, той на фермі, той біля коней — над кожним конвоїра не поставиш… Весь час між людьми, весь час під співчутливою народною опікою. Жінки підгодовують, облатують, солдатські сорочки добувають для тих, на кому одяг зовсім розлазиться.
— Добрий у вас народ. Сердечний народ, — каже Шаміль Колосовському, коли ввечері, як завжди, зберуть їх докупи.
Робіт і після жнив вистачало. Віхола запропонував знову пустити цегельню, щоб власну цеглу для маєтку випалювати. Розвели у дворі величезний заміс, і хоч холодно вже, жінки, попідбиравши спідниці, ходять по колу, місять, а Шаміль із Протасовим, колишнім учителем, глину підвозять із глинища та підкидають лопатами в заміс. Знайшов Віхола заняття своїм білим рабиням. Попідбиравши спідниці вище колін, зблискують жижками, рвуть ноги у в'язкому замісі, проте духом не падають, ще й полонених розбуркують жартами, не дають сумувати:
— Не хиліться, не хиліться, хлопці, перед долею, бо па похиле дерево й кози скачуть!
— Ми на півнів ворожили, щораз випадає: спершу їхнє буде зверху, а тоді з них аж пір'я полетит! Всю цю прокляту гітлерню як лизом злиже…
Пріся теж ходить з жінками в замісі. Шаміль час від часу поглядом вихоплює її з гурту. Що за дівчина? Ставна, великоока, таку колись, мабуть би, в фільмі знімали. Чимось виділяється з-поміж інших, може, отією задумою, що носить її в глибоких озерах очей? Біла хустка, пов'язана ріжечком, кидає тінь на чоло, на тиху дівочу вроду. Неговірка, жарту від неї не почуєш, тільки погляд її, якийсь зболілий, повен далекої ласки й туману, мовби відгукується Шамілеві. Під час персобідку сама підійшла до нього з своїм вузликом: