Циклон

— Двожильний, видно… Золоту папаху як одягнув!.. В такого пуп не розв'яжеться.

Після цього, порадившись осторонь з конвоїрами, взявся розподіляти полонених по роботах. Тут уже кому що вітало: цих лишає на току, тих на стайню, інших на фермії. Колосовський потрапив у групу, виділену силосні ями чистити. Старший з конвоїрів, які пригнали їх із гебіту і мали тепер повертатись, попередив на прощання:

— Вдень будете працювати на різних роботах, а на ніч вас знову збиратимуть докупи… Тільки не здумайте тікати: далі Дніпра ще нікому не вдавалось відбігти. Там і кінчалось — без музики. Та й те ще втямкуйте собі: за одного ви всі тут заложники. Один за всіх, всі за одного… Головами відповідаєте!

За якусь годину до заходу сонця в радгоспі зчинилася колотнеча: кілька пострілів віддалено пролунало в стену, прокушпелили, ганяючи сюди й туди, верхівці… Робочий день ще не закінчився, а полонених уже знімали з робіт, гуртами гнали до цегельні. Туди ж незабаром під'їхала підвода в супроводі кінної вартії — незнайомі лютоокі шуцмани горбилися в сідлах. Під'їхавши до полонених, підвода зупинилася, один із шуцманів здер покривало-попону, і вражений натовп побачив на дні воза два знівечених трупи — в синяках, у ще свіжій крові…

— Ваші?

Старший і молодший. Наче батько й син. Обоє з холодногірців. Ті, що все перешіптувались в дорозі, здається, з одного полку були, мали якусь рідню за Дніпром… Ще ж недавно пили на току з шаплика. Потім було їх послано в поле накидати снопи на гарби… І ось уже… Звалені на дно воза, лежать дровиняками, кинуті абияк: ззаду крізь полудрабки ноги звисають босі, побиті до крові…

— Втекти хотіли! До Дніпра розігнались! Тільки звідси ще ніхто в нас не втік!..

Так ось для чого позривали з робіт, зігнали всіх холодногірців сюди: дивіться, надивляйтесь на своїх товаришів… Сьогодні їхня, а завтра, може, ваша судьба.

— Не втік ніхто й не втече! Всюди в нас блокпости! Миша не пролізе!

До вечора й закопали обох у глинищі. Ніякого напису на могилі: навіть імен їхніх ніхто тут не знав.

Ночувати полонених загнали в цегельню, в напівзруйновані печі, де колись гуготіло полум'я, випалювалась цегла, а зараз темрява тхне холодною паленою сажею — руїною, занепадом їхнє. Крізь розвалиш душники проглядають зоряні клапті неба. Біля виходу з печей сидять з гвинтівками двоє вартових — довготелесий і куций. Пат і Паташон. В Огея-Паташона домашнього самосаду ціла торба, дає й хдопцям закурювати, говорить майже співчутливо:

— Оце ж двох уже нема з ваших… Не здумайте тікати, хлопці. То вони правду кажуть: ніхто ще не втік.

- І до того ж система заложництва, — пояснив довготелесий. — Одного не стане — всі за нього в глинище підете.

Тяжко зітхає хтось у нутровищі цегельні. Сопуть, смалять самосад вартові. Куцому, мабуть, таки щось гризо душу, бо, ніби виправдуючись, пояснює, що в цегельню загнано їх тимчасово, лиш доки відремонтують барак.

— Не всі ж тут такі звірі, - каже він, невідомо кого маючи на увазі.

Десь у бур'яні біля входу в печеру озвавсь цвіркунець заспокійливим, рівним сюрчанням. Довготелесшї, що перед війною був засуджений за прогул, підвівшись, мушкотить, нишпорить у бур'яні:

— Не люблю, коли воно цвірчить…

Примовк цвіркунець, а тільки вартовий всівся на купі битої цегли, в траві знов зацвірчало.

— А щоб тебе!

І довготелесий знову лізе в бур'ян, бореться з цвіркуном — цілу ніч вестиме він нерівну боротьбу з тим партизаном невловним.

Заснув Шаміль, і Решетняк провалився в сон, зморений тяжкою працею. Тільки Богдан ще не спить, вбирає крізь душник зоряну свіжість неба… Робили все, що могли! Це ж таки правда. І ось ви вже мовби вилучені з великого круговороту життя. З усіх багатств і принадностей світу — що вам зосталось? Печера оця, житло неандертальця? Чорне склепіння з духом пустки, паленої сажі, битої холодної цегли? Що для їхнього тисячолітнього райху кожен із вас із своїм життям, з його радощами й любов'ю, з усіма своїми поривами? Як істот, начинених непокорою, довічною незмиренністю, всіх вас загнано в цю чорну цегельню, папхом напхано в піч її — земний образ тісного задушного пекла… «А над планетою XX вік, — гірко думає Колосовський. — Як же сталось, що в печеру загнали тебе, в житло неандертальця? І тільки в душник напіврозвалений бачиш первмно зоряний всесвіт. І мимоволі звертається душа до тих загадкових висот, до пречистого блиску далеких світів і шукас десь там якихось вами ж осміяних у школах первопочатків, тих, що їх, може, й нема, але що, коли вони є? Що, колії за якусь провину роду людського наслано на нього цей шабаш антропофагів?»