Тронка

«Вихор був, вихор і є»,— всміхається Ліна подрузі вздогін. Присівши на ослоні в затінку горіха, вона почуває, як все в ній трепеще схвильованістю, радісним сум'яттям. Ну й Тоня! Нема, вже побігла, вже збиває десь ґирлиґою на вулиці куряву, а тут, у дворі, й без неї ще ніби дзвенить її сміх, в самому повітрі мовби ще іскряться буйні її веселощі, бурхає вогонь нестримного її темпераменту. Ось кому гарно жити! Днями вони цілим класом їздили на екскурсію в Крим (Пахом Хрисантович таки дотримав слова і дав грузовик), в дорозі Тоня виявила себе такою заводійкою, що Ліна часом аж заздрила її кипучості, товариськості, умінню не звертати уваги на прикрі дрібниці, всією душею пити цей щедрий світ і його дива. Яка чудесна була подорож! Гайнули вони аж до Севастополя, побували на розкопках Херсонеса, де найбільше Ліну вразили не стародавні біломармурові колони та капітелі, а кавуняче насіння, що з еллінських часів збереглося в глиняних амфорах і свідчило, що елліни розводили баштани. Потім вони побували на Сапун-горі й, затамувавши подих, оглядали діораму, з якої, мов живі, поставали герої штурму — солдати та матроси, охоплені полум'ям битви… А як потрясло їх, коли, оглядаючи Графську пристань, вони дізналися від екскурсовода, що серед десантників-чорноморців, які першими влетіли на Графську пристань, був і їхній земляк, їхній вічно зарослий брудною щетиною Мамайчук Мартин, що зараз скреготить по радгоспу на своїх коліщатках. Сьогодні якось і не схожий цей тяжко скалічений чоловік на героя, а тоді нібито якраз він перший підняв свою безкозирку на високій брамі над Графською пристанню, і та безкозирка заміняла атакуючим прапор, вона була знаком того, що в той день, 9 травня 1944 року, радянський воїн з боєм повернувся знову до Севастополя… Подвиг Мамайчука довго залишався в тіні, бо з севастопольського бруку його, тяжко пораненого, забрали до госпіталю, і бойовий орден, що ним командування нагородило героя-десантника, ще кілька разів після війни ходив за ним слідом, аж поки знайшов його інвалідом без ніг у цьому вівчарському степовому радгоспі.

Завершенням їхньої екскурсії була Нова Каховка, славетне молоде місто з могутньою греблею гідростанції, з роздольним гоголівським Дніпром, з велетнями платанами, що розкинули вподовж берега високі свої шатра. Тут такою свіжістю віє на тебе, бо з-під коріння платанів весь час то меншими, то більшими цівками бринить, струмує джерельна, безліч ключів б'є, чистих, різнотонних, що зливаються в єдину, тиху й співучу музику води. А та дорога, якою вони їхали в Каховку, широкий шлях степовий, на десятки кілометрів обсаджений мальвами-рожами! Збожеволіти можна було від тієї краси! Від самого Ново-Троїцька й до Каховки квітують і квітують вони, цупкі та високі,— білим цвітом! рожевим! червоним! жовтим! — не бояться ні спеки, ні гарячих сухих вітрів, що налітають та шарпають їх весь час… Ось такою чіпкою та цупкою, міцною та непіддатливою видається їй і ця непогамовна Тоня Горпищенко, яка живе і не тужить, що рюкзак на плечі — і в піонертабір на ціле літо вожакувати… «А я! На що я сама здатна?»

Виводить Ліну з задуми брязкіт хвіртки: це прийшла мачуха, ще досить молода жінка, але така розгодована, з таким животом, що й не вгадаєш, чи вона вагітна, чи то просто відклалося «соцнакопичення»… Присівши теж в холодку під горіхом, мачуха одишкувато хапає повітря, потім запитує Ліну, що їй складати в дорогу, бо вона, мовляв, ради цього й з роботи відпросилася сьогодні раніш… А дівчину аж досада бере: поїздки тієї на два дні, тільки документи здати та й назад, а вовтузні, наче збирають тебе на острів Діксон. Вранці батько валізку перевіряв, зараз мачусі треба…

— Може; ти й пальто демісезонне візьмеш?

— Нащо пальто? Плащ на руку та й гайда, — каже Ліна, і їй самій стає неприємно, що в голосі пробиваються нотки роздратування. Мачуха, проте, вже, видно, звикла до цього, провинність її минулого мовби вимагає саме такого ставлення з боку пасербиці, і Яцубиха, мабуть, була б навіть здивована, якби Ліна заговорила інакше.

— Що нового на медфронті? — запитує, підходячи, батько, і мачуха слухняно розповідає (так, ніби доповідає) про те, що директора знову привезли з степу на медпункт в тяжкому стані, і що на другому відділку обранився біля трактора хлопець-причіплювач, і що Мамайчук-некерований наробив сьогодні шелесту, вимагав довідки про стан здоров'я…

Майор хмурніє:

— Нащо йому довідка? Здоровий, як бик!

— Збирає документи, теж нібито думає вступати… І знаєте куди? В Духовну академію!

Яцуба так і вкляк, вирячившись на дружину.

— Та він що: здурів? В кодло попівське. Ліна уявила Гриню-некерованого в рясі, з кадилом в руці перед юрмищем грішників… Ось коли Грині згодиться стиляжна його борода — наче навмисне відпустив…

— Цей висвятить бюрократів, — мовила Ліна, ледве стримуючи сміх.

Батькові ж зовсім було не до сміху.

— Устругнув, — насупившись, мурмотів він. — Один устругнув, а з десятьох спитають. Чепе. Справжнє ж чепе. Пляма на весь район, на область… Ні, за це спитають…