Тронка

— Ти вгадала, козак і є: «Степан Разін»… А це «Касвалон». Білий — це «Зоя»… А це «Синьйорита»,— торкає Ліна рукою яскраве, оранжево-абрикосове суцвіття.

А Тоня нишпорить оком все далі по грядці, маленькі, смагляві, в якихось роздряпинках руки її так і шурхають між стеблами та суцвіттями, які взиркуються в тугі нерозквітлі бутони, що випинаються на вершечках.

— Стільки сортів… Це ж кожен треба було комусь вивести… — на мить задумалась Тоня.

Ліна, підпушуючи кущик дитячими грабликами, посміхнулась:

- Є теорія, що квіти занесені до нас з інших планет. Що колись на землі були тільки папоротники.

— Не забивай собі голову, Ліно, різними вигадками. Де це ті планети, щоб з них такі квіти до нас долетіли? Люди, люди самі все вивели…

- І в той же час є люди, Тоню, що вік живуть і ніколи не бачать такого, — відповіла стримано Ліна. — Це ж квіти сонця, не всюди їх викохаєш. Я вже думала: якби хоч кілька сортів на північ… Бо я ж і сама, доки була на півночі, просто не догадувалась, що є на світі така краса.

— Гладіолусів і в нас не густо, оце, мабуть, тільки в тебе. В нас коло хат більше рожі сіють, ти ж бачила, біля школи їх у нас повно: цупкі, високі женуть… Правда, буває, й рожа в пригоді стане, — знов розвеселилась Тоня. — Якось ще в п'ятому класі запитали ми Василя Карповича, що таке естетика, так він нам це якраз на прикладі із рожею пояснював. Гляньте, каже, надвечір, коли рожа розквітне, а сонце наллє її, і пелюстки світяться наскрізь, і вся вона аж світиться красою… Оце і все, що мені запам'яталося про естетику, — засміялася Тоня і, помітивши смуток в очах Ліни, запитала: — А хіба у вас там, при лагерях у тундрі… зовсім ніякі квіти не витримують? Мох, та й усе?

— Ні, ростуть і в нас там… Квіти-морозники їх звемо… Вони, як проліски, пробивають сніг і цвітуть… Я ось напишу, мені вишлють — може, схрестити вдасться?

Тоня знов припала до квітів.

— Ну, Ліно, як хоч, а оцю «Аріозочку» ти мені зчикни. Без неї з двору не піду!

Ліна збігала на веранду і, вернувшись з ножицями, обережно зрізала, зчикнула стебельце гладіолуса, над яким Тоня стояла невідступне. Подаючи стебельце Тоні, запитала:

— Це для?…

— Тсс! — приклавши палець до вуст, перебила її Тоня і злодійкувато озирнулася в бік майора. Потім зненацька голосно, щоб і майор чув, випалила: — Йому, володареві ефіру! Найкращому радистові епохи! Забіжу, підкрадусь нищечком знадвору до радіовузла, покладу на вікні — хай сам догадається… А його й не відриватиму, бо він з тих навушників тепер і не вилазить…

Ліна всміхнулась, запитала тихо:

— Як же він, такий ревнивець, тебе відпускає?

— Все буде о'кей, як каже капітан, — пожартувала Тоня і знову притупнула ногою, бо їй аж не стоялось на місці. — Це Лукія Назарівна думала, що як спровадить Тоньку в піонертабір, то може бути спокійна за свого синочка. Ох, помиляєтесь, шановна моя майбутня свекрухо! Забули, що куди серце лежить, туди й око біжить!

З цими словами Тоня підхоплює рюкзак, вправно накидає на спину, на бігу чмокає Ліну в щоку і, посварившись кийком на собаку, зникає у хвіртці.