tmp0

Але се не перепинило на дальше половецьких нападів. З автобіоґрафії Мономаха знаємо про два такі напади (в р. 1108-9) — один якогось Уруби (?), другий Боняка коло Лубна ⁶). В лїтописи є звістки про два пізнїйші половецькі напади на Переяславщину — 1110 р. Князї приходили до переконання, що треба сильно труснути Половецькою землею, аби зробити кінець з сими безконечними нападами. 1109 р. Мономах вислав військо в степи, і воно пройшло аж до „Дона”, як його називає лїтопись, в дїйсности до Донця ⁷), й знищило половецькі кочовища — „1000 веж взя”. По сїм походї, що мав, здаєть ся, характер воєнної розвідки, вибрались і самі князї походом, але вернули ся з дороги, і на ново вибрались на другий рік (1111) в лютім, в напрямі тієї розвідки — на полудневий схід, над Донець. Вийшли ще по снїгу і йшли цїлий місяць. Збірним місцем була р. Голтва, де чекали решту свого війська. Безборонні городи в басейнї Донця впали в їх руки: люде з Шаруканя стріли руських князїв з честию, винесли їм рибу і вино і поклонили ся руським князям. Що то були за люде, лїтописне оповіданнє не поясняє, але очевидно не Половцї, бо князї не зробили місту нїякого лиха; друге місто — Сугрів вони спалили. Не знайшовши тут Половцїв, стали вже вертати, коли появило ся Половецьке військо — з початку меньше, розбите руськими князями по „кріпкій брани”, за ним нове, значно більше „многоє множество” „як великі лїси і тьмами тьми”. Ся друга рішуча битва мала місце 27 марта на р. Салницї чи Сольницї, правім притоку Донця, коло теп. Славянська ⁸) і закінчили ся рішучою побідою Руси, що забрала при тім масу невільників, коней і худоби, і потім військо щасливо вернулось назад ⁹).

Сим походом закінчив ся сей одинокий в історії давньої Руси епізод активної, аґресивної боротьби Руси із степовими ордами, епізод незвичайно популярний, не тільки для свого часу, але у пізнїйших поколїнь, — він зістав ся для них героічним періодом в житю Руси. Рідко коли полїтика князїв в такій мірі відповідала бажанням суспільности. Треба тільки глянути на ентузіастичні описи походів 1103 і 1111 р.! Сї походи випереджають небесні знамення, гадку про похід вкладає князям Біг або ангел, ангел веде військо, ангели б'ють Половцїв; люди бачили, як летїли половецькі голови, стяті не знати ким (битва на Салницї); слава про похід 1111 p. іде „в далекі краї, до Греків, Угрів, Ляхів і Чехів, аж нарештї пройшла й до Риму” ¹⁰). Руські поети осьпівали сей похід в піснях, і уривки їх припадково доховали ся й до нас.

Душею сього героїчного періоду був Мономах: він виступає в лїтописних записках головним інїціятором і проводирем сих походів, його наставляє ангел, його осьпівує перехований уривок пізнїйшої піснї:

„Мономах знищив Половцїв; загнав хана Отрока в край Обезів (Грузію), за зелїзні ворота (Кавказькі гори), а Сирчан зістав ся на Дону, відживив ся рибою (був у крайнїй бідї). Тодї Володимир Мономах пив Дін золотим шоломом і забрав усю землю їх, загнавши клятих Агарян. По смерти Володимира послав Сирчан музику („гудця”) Оря, що оден тільки й лишив ся у нього, в край Обезів і переказав через нього (Отрокови): „Володимир умер, верни ся, брате, в свою землю”. Він велїв переказати Отрокови ті слова, засьпівати йому половецьких пісень, а як ще не схоче — дати йому понюхати зіля евшан. Отрок не схотїв вертати ся, анї послухати ся, але як дав Орь йому зїлє, — понюхав і заплакав, кажучи: „лїпше в своїй землї кістьми лягти, нїж у чужій землї славному бути”. І він вернувсь у свою землю, а від нього родив ся Кончак (герой половецьких нападів 2-ої пол. XII в.), що ходячи пішки й носячи казан на плечах, знищив Посулє” ¹¹).

Ся то боротьба з Половцями дала Мономаху славу „доброго страдальця за Рускую землю”, ту незвичайну популярність, що кілька років по тих походах здобула йому київський стіл і ту виключну авреолю, котрою оповита його фіґура в старім письменстві і котра задержала ся на сїм вирахованім полїтику і зручнім ковалю своєї фортуни до наших часів. Вона, ся боротьба, дала йому й першу ролю в полїтицї ще перед смертию Сьвятополка. Вище ми бачили, що перед сею половецькою полїтикою Мономах займав другорядне становище, ізольований попри союзї Сьвятополка з Сьвятославичами. Тепер, взявши боротьбу з Половцями в свої руки, він як головний репрезентант дуже популярної і в тодїшніх обставинах жизненної справи, як талановитий вожд і знавець половецьких відносин, заняв ролю провідника, ментора иньших князїв. Хоч в лїтописних оповіданнях перше місце даєть ся Сьвятополку, як київському князю, але дійсним вождем, героєм, душею всїх тих походів виступає Мономах.