tmp0

В XIII в. ми вже маємо дуже бідні відомости про Половцїв — ба й взагалї про поднїпрянську Україну, з котрою вони мали більше до дїла. Бачимо тільки з припадкових звісток, що нїчого не змінило ся в русько-половецьких відносинах: Половцї робили й далї напади на руські землї (нпр. напад на Переяславщину 1215р.) ⁵²), руські князї теж наводили їх на руські землї ⁵³), але часом задавали їм і чосу (звістки про походи Романа — що „ревнував свому дїду Володимиру” і „кинув ся на поганих як лев, губив їх як крокодиль, і переходив їх землю як орел” ⁵⁴). Але тим часом над Половцями повис уже меч Дамокля — їх час приходив до кінця, як і їх попередників — Печенїгів і Торків, час забирати ся з чорноморського дозвілля в дальші краї, під натиском нової азійської орди.

Ся нова азійська міґрація тим ріжнить ся від попереднїх, що ми досить докладно знаємо її історію. Розміри нових переворотів, викликаних нею, були о стільки ґрандіозні, так сильно відбили ся на житю ріжних сусїднїх народів, що вони були описані в ріжних лїтературах, по більш або меньш горячим слїдам подїй, і дають нам досить докладні відомости про них ⁵⁵).

Початок руху вийшов від монгольських орд полудневого басейну Амура. До тепер вони не грали визначної ролї і разом з сусїднїми турецькими племенами входили в склад турецьких держав — держави „східнїх Турків” (Ту-кіу, Ту-гю), VI-VIII в., і „цивілїзованих” Турків Джунгарії — Уйґурів, до 1000 p. З упадком держави Уйґурів Монґоли й сусїдні Турки формують ся в кілька незалежних держав, що нужденно жили собі з свого господарства та з тих зривків, які вони від часу до часу робили з сусїднїх більш цивілїзованих країв — з хинських правительств ⁵⁶) та городів Джунґарії, продаючи їм свою службу проти ворогів. В XII в. Монґольське племя було злучено під проводом славного рода Бурджіґенів, що виводило себе від предка турецьких народів — сїрого вовка; в серединї сього столїтя правив ним Єсуґей-багатур, і у нього був син Темуджін чи Темучін. Темуджін рано зістав ся сиротою, й користаючи з сього більшість монґольських колїн покинула його. З великою бідою удало ся вдові Єсуґея й потім самому Темуджіну зґрупувати на около себе монґольські колїна між р. Ононом і Керуленом, на північно-східнїм краю Монґолїї, і звідси поволї він почав розпросторювати свою власть над сусїднїми монґольськими, турецькими, татарськими племенами Монґолїї. Зміцнивши своє становище, він в перших роках XIII в. розбиває сусїднї турецькі держави (Турків-Кераїтів, алтайських Найманів) і стає паном Монґолїї: загальні збори племен (т. зв. курільтай), скликані ним 1206 року в старій турецькій столицї Каракорумі на Орхонї, оголошують його своїм необмеженим володарем, і він приймає імя Чінґіз-хана, „володаря незмінного”, чи абсолютного.

Від того часу починають ся великі завойовання Темуджіна. Він розбиває державу Ґіа (Танґутів), західню сусїдку північних Хин, потім самі північні Хини. Конфлїкт з Ховарезмом (теп. Хивою) перенїс війну на захід. Се була велика турецька держава, заснована в серединї XII в., в нинїшнїм Туркестанї, на руїнах сельджуцької держави, вигнаною з Хин династиєю Кара-Китай (манджурською родом, як думають). Пограблений в пограничнім ховарезмійськім містї хинський караван дав Темуджіну привід розпочати війну з Володарем Ховарезма Магометом (1219). Війна була коротка, сили Магомета були знищені протягом кількох місяцїв, але завойовання Ховарезма зараз поставило на черзї долю чорноморських степів: вони ж були тільки продовженнєм степів Туркестана (Кіпчак). Крім того є звістка, що Кіпчаки брали участь в війнї Магомета з Темуджіном, і се послужило причиною походу Темуджінового війська на Кавказ ⁵⁷).