tmp0

Що до самого побуту Половцїв, то звістки про нього, як і про иньші турецькі орди наших степів — Печенїгів і Торків, досить односторонні і взагалї кажучи небогаті. Всї вони були типовими кочовниками. Сталих осад, городів їх властних не було. Жили передовсїм із скотарства. Є, що правда, звістки про уживаннє й деяких родів хлїба (нпр. рижу), але хлїборобства самі вони, очевидно, не знали. Стада були їх майном і богацтвом. По при него важним джерелом прожитку була здобича з нападів на сусїднї оселї народи, та зривки чи то в видї подарунків „мира дЂля” — аби не пустошили сусїднїх земель, чи то за поміч у ріжних війнах. При тім повна до наівности неперебирчивість в відносинах до своїх сусїдів і значна воєвничість ²⁶).

Ми бачили в своїм місцї, що Половцї скоро йно опанували степи по Торках, дали себе знати Руси кількома нападами (1061, 1067, 1071). Одначе сї напади, скільки можна судити по звісткам, були ще не часті й не мали в собі нїчого особливого; часом Половцї приходять, як союзники князїв ізгоїв. Але вже в 80-х рр., під заколот ізгойської полїтики напади їх стають усе частїйшими та прикрійшими для Руси ²⁷). Разом з тим, почавши від кінця 70-х рр. беруть вони дїяльну участь в печенїзьких війнах Візантиї, виступаючи то союзниками Печенїгів, то союзниками Візантиї проти Печенїгів. Їx сорок тисячному війську, що прийшло під проводом Тугорхана і Боняка і до останньої хвилї хитало ся між Греками і Печенїгами, але вкінцї зістало ся при Греках, — завдячував Комнен свою рішучу побіду над Печенїгами 1091 р., при Лебунію: вона зробила кінець печенїзьким нападам на Візантию. Три роки пізнїйше Половцї счинили похід на Візантию, ведучи претендента на візантийську корону, що називав себе Львом, сином імператора Романа Діоґена ²⁸). Від 1090-х же р. роспочинаєть ся серія їх неустанних нападів на Київщину й Переяславщину, що пригадали найгірші часи печенїзької рати (столїтє перед тим). Боротьба старших князїв з ізгоями, що тревала далї давала дуже вигідні обставини для сих нападів. Половцї безкарно пустошили київські й переяславські передмістя, а полуднева Київщина і майже вся Переяславщина була ними знищена майже до решти. Взагалї сей час — 80 і 90 і роки XI в., то кульмінацінний час сили й значіння Половецької орди, — значіння, розумієть ся, чисто неґативного, руїнного для сусїднїх земель.

Але Половцї, що називаєть ся, перетягнули струну. Страшне спустошеннє Переяславщини привело тодїшнього переяславського князя Мономаха до того, що він узяв ся до пляну аґресивної боротьби з степом і на початку XII дїйсно перевів його, а його сини Мстислав і Ярополк долучили до того ще кілька ударів Половцям на закінченнє. Ся боротьба — пять більших походів в степи, в саме серце Половецької землї (1103, 1109, 1111, 1116 і недатований похід Мстислава), й кілька дрібнїйших війн підірвали сильно половецьку силу. Половцї понесли великі страти в людях (пригадаймо похвалку Мономаха, що він перебив двіста „лїпіших половецьких князїв”, або звістку про похід 1109 р., що тодї руське військо „взяло” тисячу веж на Дону). Вони стратили духа від сих ударів і відсунули ся далї від границь руської кольонїзації. Лїтописна похвала Мстиславу каже, що він загнав Половцїв за Волгу й Яік (Урал), а епічний уривок про Мономаха дає розуміти, що Половцї, які полишили ся на Дону, жили в великій бідї, иньші ж еміґрували, як хан Отрок — на Кавказ ²⁹). Розумієть ся, в сих звістках, вже з огляду на самий їх характер, мусимо числити ся з гіперболою, але не підлягає сумнїву, що наслїдком аґресивної війни 1-ої чверти XII в. половецькі кочовища мусїли дїйсно відсунути ся і тримати ся обережно. Підчас походу 1120 р. Ярополк зайшов аж на Дін (чи може Донець), але не знайшов тут половецьких кочовищ ³⁰). Звістка ж про міґрацію хана Отрока „в Обези, за Зелїзні ворота” знаходить собі певне потвердженнє в грузинських звістках: грузинський цар Давид (1089-1125) в своїм походї на Сельджуків мав 40.000 помічного війська „Кивчаків”, під проводом їх голови Атрака Шараґанїдзе. По лїтописній транскрипції се б значило Отрока сина Шаруканева, і дїйсно лїтописний Отрок міг бути сином Шаруканя, — так ми й звязуємо згадану вище династию: Шарукань — Отрок — Кончак — Юрий Кончакович. При тім з сього оповідання довідуємо ся, що сей Отрок був тестем царя Давида, і що Кипчаки „жили близько Грузії, й легко їх було покликати в поміч” ³¹).

Результатом сього упадку половецької сили мусїло бути ще одно явище — на нього, що правда, маємо тільки натяки, і через те досї його не зауважали.