tmp0

Після міґрації Торків степи від Урала і до Дуная зістали ся в повнім і нероздїльнім панованню Половцїв, близько на два столїтя. Зайняли вони головно Подонє. Східньою границею Половецької землї в нашій лїтописи кладеть ся Волга. На заходї часом бачимо їх кочовища й на правім боцї Днїпра ¹³), але здаєть ся головним їх тереном були степи між Днїпром і Волгою, тому й лївий беріг Днїпра зветь ся в наших лїтописях XIII в. „ратною стороною” ¹⁴). Хоч у чужих джерелах „Команія” часом починаєть ся зараз за Подунавєм ¹⁵), але щоб Половцї там кочували постійно того не видко.

Під властю Половцїв, взагалї в залежности від них зіставала ся словянська кольонїзація степів, про котру ми говорили, і ті останки Печенїгів і Торків, які бачимо в степах при кінцї XI і на початку XII в. Але сї печенїзькі й торкські останки, видко, не були задоволені своєю залежністю від Половцїв. При нагодї вони переходили з степів під зверхність руських князїв, пробували й повставати на своїх зверхників, але їх сили були за слабі супроти половецьких. З свого боку у Половцїв мусїла бути довший час спеціальна ненависть до тих кревняків, що перейшли до Руси. На сю гадку наводить особливе їх завзятє на Торків підчас війни 1093 р. і кілька спеціальних походів на тих Торків еміґрантів: так 1105 р. Боняк прийшов під Заруб і там побив Торків, 1125 р. чуємо новий спеціальний похід Половцїв під Баруч, щоб „узяти” тих Торків. Тільки в другій половинї XII в. ся ворожнеча слабне, під впливом обставин, про котрі буде низше мова.

Подібно як Печенїги й Торки, Половцї теж подїляли ся на колїна, котрими правили певні династиї. Їх іменами часто й звуть ся сї колїна, особливо в наших джерелах. Пізнїйший арабський письменник рахує половецьких колїн одинадцять; та число се ледво чи було все однакове. В наших джерелах стрічаємо такі колїна: Токсобичів, Отерплюєвих, Тарголових, Багубарсових, Бурновичів, Колобичів, Етебичів, Тертробичів, Улашевичів, Бурчевичів ¹⁶), але не завсїгди можна відріжнити колїно від ханської династиї ¹⁷). Крім того Половцї розріжняли ся по місцям своїх кочовищ: нпр. знаємо Половцїв „лукоморських” (значіннє сього Лукоморя досї не ясне). Що не вважаючи на кочовий побут істновала певна льокалїзація половецьких колїн, се видно і з того, що половецькі хани чи цїлі династиї мали свої городи: знаємо город Шаруканя (Шарукань), город Асеня (Осень) ¹⁸).

Одности державної орґанїзації у Половцїв не було. Правда, ми стрічаємо часом ханів, що мали старшинство в „цїлій Половецькій землї”, нпр. про Юрия Кончаковича лїтописне оповіданнє про Калкську битву каже, що він був „болийше всихъ Половецъ” ¹⁹) — але се було тільки старшинство моральне. Поодинокі колїна правили ся самостійно й їх полїтика не обовязувала иньших, хиба треба було умовляти ся з усїма колїнами. Нпр. 1192 р. Рюрик уложив згоду з лукоморськими Половцями, Сьвятослав же хотїв уложити загальну угоду й закликав і лукоморських і Бурчевичів; але з Бурчевичами не можна було прийти до кінця, і Сьвятослав супроти того не схотїв пактувати і з лукоморськими: „не могу с половиною ихъ мирити ся” ²⁰). З сього оповідання виходило б, що тодї Половцї складали ся з двох більших ґруп, бодай на Поднїпровю — лукоморських і иньшої, на чолї котрої стояли Бурчевичі.

Колїна правили ся своїми ханами, котрих лїтописи наші звуть князями. Число таких князїв бачимо часом дуже велике: нпр. в похід 1103 р. в головній битві лїтопись рахує 20 забитих половецьких князїв ²¹), а Мономах рахує „лЂпшихъ князей” половецьких, що він узяв за кількадесять лїт в неволю — на 100, а забитих до 200 ²²). Але тут, очевидно, рахують ся не тільки хани, що правили, але й иньші члени династий нпр. Мономах рахує трох князїв з династиї Багубарса, чотирох з династиї Овчини; в лїтописних оповіданнях з кінця XII в. згадані три князї Колдечі, два Урусовичі, два Сутоєвичі і т. и. ²³). Сї члени династий і становили вищу аристократію „Половецької землї” — те, що лїтопись в оповіданню про неволю Ігоря називає „господичичами ²⁴). На чолї їх стояло кілька фамілїй, що мали найбільше значіннє й передавали його від батька до сина; так напр. можна прослїдити одну половецьку династию протягом півтора столїтя: Шарукань, його син Отрок, внук Кончак, і нарештї правнук Юрий Кончакович, „найбільший між половцями”, сучасник першого монґольського походу ²⁵).

Не вважаючи на брак одноцїльної полїтичної орґанїзації на самостійність колїн, серед Половцїв ми не чуємо внутрішнїх воєн; принаймнї на зверх вони виступають все солїдарно, й ми не можемо вказати фактів, де б нпр. одна частина Половцїв піддержувала одну сторону, а друга — другу, першій противну. Правда, мотив, що заправляв зверхньою полїтикою Половцїв, був дуже простий, зрештою спільний всїм подібним ордам, — здобич.