Соляріс. Едем.

— Як хочеш, — байдуже відповів я. — Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоною. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.

— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим, — безбарвним голосом промовив Снаут, згорбившись весь і аж наче зів’явши.

Я не знав, чи можу розраховувати на його довір’я, але мені було вже однаково.

— Те, що робить людина, яку хочуть убити, — тихо відповів я.

— Спробую з ним зв’язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи, — буркнув Снаут і підвів на мене очі: — Слухай, а якщо все-таки… Той перший проект, га? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут… принаймні є… якийсь шанс…

— Ти в це віриш?

— Ні, — відповів він, не вагаючись ні секунди. — Але… це не зашкодить…

Я не хотів надто швидко погоджуватись, — адже саме це мені й було треба: Снаут ставав моїм спільником. Тепер ми могли разом зволікати цю гру.

— Треба подумати, — сказав я.

— Ну, я піду, — буркнув Снаут.

Коли він підводився з крісла, у нього затріщали суглоби.

— Хоч енцефалограму ти дозволиш собі зробити? — запитав він, потираючи пальцем фартух, наче хотів витерти на ньому невидиму пляму.

— Гаразд, — погодивсь я.

Не звертаючи уваги на Гері (вона сиділа з книжкою на колінах і мовчки спостерігала цю сцену), Снаут попрямував до дверей. Коли вони зачинилися за ним, я встав і розправив аркушик, який тримав у руці. Формули були справжні. Я не підробив їх. Не знаю тільки чи Сіона визнав би правильними мої висновки. Мабуть, ні. Гері підійшла до мене ззаду і торкнулася моєї руки. Я здригнувсь.

— Крісе!

— Що, люба?

— Хто це був?

— Я тобі вже казав. Доктор Снаут.

— Що він за людина?

— Я мало його знаю. А чому ти про це питаєш?

— Він так дивився на мене…

— Мабуть, ти йому сподобалася.

— Ні, — похитала вона головою. Він дивився на мене зовсім інакше. Так… неначе…

Вона зіщулилась, звела на мене очі й відразу ж потупила їх.

— Ходімо звідси куди-небудь…

РІДКИЙ КИСЕНЬ

Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись очима у світний циферблат годинника на своєму зап’ясті. Я прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Я повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував віддих. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому я не чую її дихання? Я провів руками по постелі:

Гері поруч не було.

«Гері!» — хотів я покликати, але раптом почув чиюсь ходу. Хтось ішов, великий і важкий, як…

— Ти, Гібарян? — спокійно запитав я.

— Так, це я. Не вмикай світла.

— Не вмикати?

— Не треба. Так буде краще для нас обох.

— Але ж ти помер!

— Байдуже. Ти ж упізнаєш мій голос?

— Так. Навіщо ти це зробив?

— Довелося. Ти запізнився на чотири дні. Якби ти прилетів раніше, може, в цьому відпала б потреба. Та ти не дорікай собі. Мені не так уже й погано.

— Ти справді тут?

— Ах, он воно що! Ти думаєш, що я тобі снюся, як думав про Гері?

— Де вона?

— Звідки ти взяв, що я це знаю?

— Здогадався.

— Тримай свої здогади при собі. Припустімо, що я тут замість неї.

— Але я хочу, щоб вона теж була біля мене.

— Це неможливо.

— Чому? Послухай, ти ж знаєш, що насправді це не ти, а я?

— Ні. Це справді я. Якби ти захотів бути педантичним, то міг би сказати — це ще один я. Але не будемо марнувати слів.

— Ти підеш?

— Так.

— І тоді вона повернеться?

— Хіба це для тебе так важливо? Хто вона для тебе?

— Це вже моя справа,

— Ти ж її боїшся.

— Ні.

— І гидуєш…

— Чого ти від мене хочеш?..

— Ти повинен жаліти себе, а не її. Їй завжди буде двадцять років. Не прикидайся, ніби ти цього не знаєш!

Раптом, невідомо чому, я заспокоївсь. Я слухав Гібаряна цілком спокійно. Мені здалося, що тепер він стоїть ближче, в ногах ліжка, проте я, як і досі, нічого не бачив у довколишній пітьмі.

— Чого ти від мене хочеш? — запитав я тихо.

Мій тон начебто здивував його. Він хвилину помовчав.

— Сарторіус переконав Снаута, що ти його обдурив. Тепер вони обдурюють тебе.

Вдаючи, що монтують рентгенівську установку, вони будують анігілятор поля.

— Де вона? — запитав я.

— Ти хіба не чув, що я тобі сказав? Я тебе попередив!

— Де вона?

— Не знаю. Май на увазі: тобі потрібна буде зброя. Тобі ні на кого тут покластися.

— Я можу покластися на Гері, — сказав я.

Гібарян тихо захихикав.

— Звичайно, можеш. До певної міри. Зрештою ти завжди можеш зробити те, що зробив я.

— Ти не Гібарян.

— Та ну? А хто ж, по-твоєму? Може, твій сон?

— Ні. Ти їхня лялька. Але ти про це не знаєш.

— А ти знаєш, хто ти сам?