Соляріс. Едем.

Мене обдало хвилею крижаного холоду. В кабіні клубочилася пара, від якої замерзав подих. Хмара білих сніжинок кружляла над загорненим у купальний халат тілом, яке кволо билося на підлозі. У цьому крижаному тумані я ледве розгледів, що це Гері, кинувся до неї й підняв на руки; халат обпікав мені долоні, Гері хрипіла. Я вискочив у коридор і побіг мимо нескінченної низки дверей, уже не відчуваючи холоду, тільки дихання Гері, яке вихоплювалося з її розтулених уст хмарками пари, що вогнем обпікала мені плече.

Я поклав Гері на стіл, розірвав на грудях халат, мить дивився на її заледеніле, перекривлене судомою обличчя; кров замерзла в кутиках розтулених уст, укрила їх чорною смагою, на язиці блищали кристалики льоду…

Рідкий кисень! У лабораторії в посудинах Дьюара зберігався рідкий кисень; підіймаючи Гері, я відчув, як під руками в мене тріщало скло. Скільки вона могла випити? Все одно. Спалені трахея, горлянка, легені — рідкий кисень ядучіший, ніж концентровані кислоти. Її скреготливе, сухе, мов звук шматованого паперу, дихання завмирало. Очі заплющились. Агонія.

Я глянув на великі засклені шафи з інструментами й ліками. Трахеотомія?

Інтубація? Але ж у неї вже нема легенів! Вони спалені. Ліки? Стільки ліків! Полиці були заставлені рядами кольорових бутлів і коробок. Хрипіння виповнило все приміщення, з розтуленого рота Гері все ще йшла пара.

Грілки…

Я кинувся шукати їх, метнувся до однієї шафи, до другої, рвонув дверцята й почав викидати коробки з ампулами. Тепер шприц. Де він?… У стерилізаторах. Я не міг скласти його закляклими руками, пальці задеревіли й не хотіли згинатися. Почав шалено гатити кулаком по кришці стерилізатора, але нічого, крім слабкого поколювання, не відчував.

Хрипіння, яке вихоплювалося з грудей Гері, ще подужчало. Я підскочив до неї. Очі її були розплющені.

— Гері!

Це був навіть не шепіт. Я не міг видобути з себе ні звуку. Обличчя в мене було якесь чуже, неслухняне, немовби виліплене з гіпсу. Ребра в Гері ходили ходором під білою шкірою, мокре від розталого снігу волосся розсипалося по столу. Вона дивилася на мене.

— Гері!

Я більше нічого не міг видушити з себе. Стояв стовпом, звісивши неслухняні, задерев’яніли руки; ступні ніг, губи, повіки пекли дедалі дужче, але я майже не відчував цього. Крапля розталої в теплі крові скотилася по щоці Гері, прокресливши скісну риску. Язик затремтів і зник у горлянці; вона й досі хрипіла.

Я взяв її за зап’ястя — пульсу не було; тоді я відкинув поли халата й проклав вухо до страхітлово холодного тіла під грудьми. Крізь шум, який нагадував тріск вогню, я почув стукіт, шалені удари серця, такі швидкі, що їх не можна було полічити. Я стояв, низько нахилившись над нею, заплющивши очі; і раптом щось торкнулося моєї голови. То пальці Гері перебирали моє волосся. Я зазирнув їй у вічі.

— Крісе, — прохрипіла вона.

Я схопив її руку, вона відповіла потиском, який трохи не розчавив мою долоню. Обличчя Гері спотворила жахлива гримаса, з-під повік блиснули білки очей, у горлі захрипіло, і все тіло звела блювота. Я насилу зміг її вдержати, вона сповзала зі столу, билася головою об край фарфорового зливника. Я підтримував її й притискав до столу, але з кожним новим спазмом вона виривалася з моїх рук. Я геть укрився потом, ноги стали ватяні. Коли напади блювання ослабли, я спробував покласти Гері. Вона стогнала, хапаючи ротом повітря. Несподівано на цьому страшному, закривавленому обличчі засвітилися очі.

— Крісе… — прохрипіла Гері, — чи… довго, Крісе?

Вона почала задихатися, на губах у неї виступила піна, знову почалася блювота. Я тримав її з останніх сил. Потім Гері так раптово впала навзнак, аж у неї клацнули зуби, і часто задихала.

— Ні, ні, ні, — виштовхувала вона з кожним видихом, і кожен видих здавався останнім.

Але блювота вернулася знову, і Гері знову забилася в моїх обіймах, втягуючи повітря в короткі перерви між її нападами з такими зусиллями, що крізь шкіру проступали ребра. Нарешті повіки напівзатулили її невидющі очі. Вона знерухоміла. Я подумав, що це кінець, і вже навіть не витирав рожеву піну з її губів; стояв, схилившись над нею, чув десь далеко удари величезного дзвона й чекав останнього зітхання, щоб потім безтямно упасти на підлогу, та Гері все ще дихала, причому вже майже без хрипів, дедалі спокійніше, а горбик груді, що був, здавалося, майже зовсім непорушний, раптом почав здригатись у такт швидкому биттю серця. Я стояв згорбившись; обличчя Гері починало рожевіти. Я ще нічого не розумів. Обидві мої долоні спітніли, і мені здалося, ніби я глухну — щось м’яке, еластичне виповнило вуха, та я однаково чув той дзвін — тільки тепер він був глухий, неначе в нього тріснуло било. Гері підвела повіки, і наші очі зустрілися.

«Гері», — хотів я сказати, але губи мої не поворухнулись, обличчя мовби обернулося на мертву, важку маску, і я міг тільки дивитися на неї.