Смерть у Венеції

Там було незатишно. По широкій мілині, що відділяла пляж від першої, досить довгої піщаної коси, від берега в напрямку моря котились невеликі хвилі. Колись таке жваве, барвисте місце відпочинку було тепер майже пустельне, якесь по-осінньому віджиле, навіть сміття на піску вже не прибирали. Хтось залишив на пляжі фотоапарат; він стояв на тринозі біля самої води, і чорна сукнина, накинута на нього, лопотіла на прохолодному вітрі. Тадзьо з трьома чи чотирма товаришами, які ще залишилися в нього, борюкався праворуч від своєї кабіни, і Ашенбах, прикривши пледом коліна, лежачи в шезлонзі десь посередині між морем і рядом кабін, ще раз мав нагоду помилуватися ним. Цього разу за дітьми ніхто не наглядав, бо жінки, мабуть, збиралися в дорогу, тому вони не дотримувались правил гри і скінчили сваркою. Кремезний хлопець у куртці, підперезаній паском, із чорним, напомадженим волоссям, якого кликали «Ясю», роздратований і засліплений жменею піску, яку йому сипнули в обличчя, зчепився з Тадзьом, і той скоро впав на землю. Але цієї прощальної години покірність нижчого, мабуть, обернулася в брутальну жорстокість або переможець вирішив помститися за своє довге рабство, бо він не відпустив поваленого супротивника, а вперся йому коліном у спину і доти тикав його обличчям у пісок, доки Тадзьо, й так уже захеканий від боротьби, почав задихатися. Спершу він судомно пробував скинути з себе важкого напасника, потім затих і вже тільки здригався. Нажаханий Ашенбах хотів бігти рятувати його, коли переможець нарешті відпустив свою жертву. Тадзьо, дуже блідий, підвівся і кілька хвилин сидів непорушно, спершись на руку. Волосся його було розпатлане, очі потемніли з гніву. Потім він устав і повільно пішов від хлопців. Ті почали гукати його, спершу весело, тоді благально; він не слухав їх. Чорнявий, який, видно, зразу ж почав жалкувати, що зайшов так далеко, догнав його й хотів помиритися. Тадзьо крутнув плечем, відганяючи його від себе, і навскіс пішов до води. Він був босий, у своєму смугастому лляному костюмі з червоним бантом.

Біля самої води він трохи постояв, похиливши голову і ногою виводячи на мокрому піску якісь фігури, тоді повільно рушив мілиною, яка в найглибшому місці сягала йому лише до колін, перебрів її і опинився на піщаній косі. Там він знов постояв, дивлячись удалину, потім спроквола пішов ліворуч вузькою смугою піску. Так, відділений від суходолу широкою смугою води, а від товаришів гордою образою, він ходив понад морем, — відокремлена, ні з ким не зв'язана постать перед лицем туманного безмежжя, — і волосся його розвівалося на вітрі. Ось він знов спинився, задивившись удалину. I враз, ніби щось згадавши чи скоряючись раптовому імпульсові, він рукою вперся в стегно, гарним порухом повернув верхню частину тіла і через плече глянув на берег. Той, хто дивився на нього, сидів там так само, як і того дня, коли він, перше ніж переступити поріг їдальні, глянув йому у вічі своїми сірими, як присмерк, очима. Голова його, відхилена на спинку шезлонга, повільно ворухнулася, ніби у відповідь на порух Тадзя, підвелася назустріч його поглядові і впала на груди; очі його тепер дивилися знизу вгору, а обличчя прибрало млявого, зосередженого в собі виразу, як у людини, що поринула в глибокий сон. Але йому здавалося, що блідий, милий психагог далеко в морі всміхається і киває йому, що він, знявши руку зі стегна, показує нею вдалину і сам лине в страшне, таємничо-звабливе безмежжя. I, як уже багато разів, він наготувався летіти за ним.

Минуло кілька хвилин, перше ніж хтось кинувся на допомогу Ашенбахові, що зсунувся набік з шезлонга. Його віднесли в кімнату. I того самого дня вражений світ шанобливо прийняв звістку про його смерть.

1 Безперервного руху душі (лат.).

2 До побачення, пробачте й добрий день (франц.).

3 Не пощастило, добродію (франц.).

4 Цивільного госпіталю (італ.).