Смерть у Венеції

Так сидів він там, майстер, митець, який здобув загальну пошану, автор «Нікчемного», що в такій зразково чистій формі висловив свою нехіть до богеми й до каламутних глибин буття, той, хто засуджував будь-яку симпатію до морального падіння і ганьбив ганебне, хто піднявся так високо, переборов своє знання і переріс іронію, хто звик до любові й довір'я мас, той, чия слава стала офіціозною, чиє ім'я отримало ознаку дворянства і чий стиль ставили за приклад гімназистам, — сидів там, заплющивши очі, тільки зрідка позираючи навколо глузливо і водночас збентежено, і його в'ялі губи, під'яскравлені косметикою, вимовляли окремі слова з того, що з химерною логікою, яка буває тільки уві сні, зринало в його притьмареній свідомості.

«Бо лише краса, Федре, добре запам'ятай це, лише краса божественна і видима водночас, а коли так, то вона — шлях чуттєвого, любий Федре, шлях митця до духа. Та чи ти повіриш тепер, любий, що той, чий шлях до духовного пролягає через почуття, може колись досягти мудрості і справжньої чоловічої гідності? Чи ти, може, вважаєш (я даю тобі волю вирішувати), що цей небезпечно-звабливий шлях — хибний і гріховний, що він неминуче заводить на манівці? Бо знай, що ми, творці, не можемо йти шляхом краси, якщо нам не товаришить, не веде нас ним Ерот; і хай би навіть ми по-своєму були героями й добрими вояками, однаково ми схожі на жінок, бо наша відзнака — пристрасть, а нашою палкою метою повинна лишатися любов; у цьому наша радість і наша ганьба. Тепер ти бачиш, що ми, творці, не можемо бути ані мудрими, ані гідними? Що ми неминуче збиваємось на манівці, неминуче вплутуємося в розпусну авантуру почуття? Майстерність нашого стилю — брехня і блазенство; наша слава й почесне становище — фарс; довір'я, яким нас обдаровують маси, — смішна комедія; виховання народу і молоді через мистецтво — небезпечний, шкідливий захід. Бо хіба може бути вихователем той, кого від природи непереможно вабить до себе прірва? Ми можемо заперечувати цей потяг, можемо домогтися гідності, та хоч би як ми викручувались, а прірва нас вабить. Так ми зрікаємось розтлінного пізнання, бо йому, Федре, не властива ані гідність, ані суворість; воно все знає, розуміє, вибачає, не обмежене твердими рамками, формою: воно любить прірву, воно і є прірва. Отже ми рішуче відкидаємо його і віднині прагнемо тільки краси, тобто простоти, величі, іншої, нової суворості, нової природності і форми, але форма й природність, Федре, ведуть до п'яної жадоби, можуть довести благородну людину до страхітливого опоганення почуттів, яке його власна ж хвалена суворість назве огидним, довести до прірви навіть саму його суворість. Кажу тобі, Федре: нас, творців, вони ведуть до прірви, бо ми не можемо знятися вгору, а можемо тільки збитись на манівці. А тепер я піду, Федре, а ти лишайся тут; і тільки як мене вже не буде видно, підеш і ти».

Через кілька днів Ґустав фон Ашенбах вийшов уранці з готелю пізніше, ніж звичайно, бо трохи нездужав, у нього паморочилось у голові, і тільки почасти від фізичної слабості; цей стан породжував у його душі дедалі більший страх, викликав почуття безнадії і безвиході, і він не міг з'ясувати, чи те почуття стосується зовнішнього світу, чи тільки його власної доль У вестибюлі він побачив цілу купу речей, наготовлених до відправлення, і спитав портьє, хто це від'їздить. Той назвав йому польське аристократичне прізвище, яке він потайки давно вже вивідав. Коли він почув це, його змарніле обличчя не змінило свого виразу, він тільки на мить підвів голову, наче мимохідь узнав те, чого йому не треба було знати, і ще спитав:

— Коли?

— Після другого сніданку, — відповів портьє.

Він кивнув головою і пішов до моря.