Смерть у Венеції

Початком був страх, страх і жага, і сповнена жаху цікавість до того, що мало статися. Стояла ніч, і почуття його були насторожені, бо здалеку наближався гамір, тупіт, суміш якихось звуків: брязкіт, гудіння, глухий гуркіт, різкі вигуки і якесь виття, схоже на протягле «у», — і все це пронизували, моторошно, солодко здіймаючись над ним, безбожно вперті звуки флейти. Вони воркували, безсоромно, настирливо залазили в душу і зачаровували її. Але він знав слово, темне слово, а все ж воно давало ім'я тому, що насувалося: «Чужий бог!» Спека зайнялася, зачаділа, і він побачив гірську місцевість, схожу на ту, де була його дача. I в спалахах світла з лісистих вершин, між стовбурами і вкритими мохом скелями покотилися, полетіли стрімголов униз люди, звірі, живий вир, шалена лавина, і затопила долину тілами, полум'ям, метушнею і божевільним танком. Жінки, плутаючись у довгих звірячих шкурах, загорнутих навколо стегон, стогнучи, торохтіли бубнами, піднявши їх високо над головою, вимахували оголеними кинджалами і смолоскипами, з яких сипалися іскри; декотрі, горлаючи, тримали в долонях свої груди, а в декотрих у руках звивалися гадюки. Чоловіки, волохаті, з рогами на лобі, теж у звірячих шкурах навколо стегон, насторочивши голови, вимахували руками й ногами, люто били в мідні тамтами й литаври, а гладкі діти, сидячи на цапах і вчепившись їм за роги, підганяли їх палицями з необчухраним листям і радісно верещали, захоплені своєю їздою. Всі вони щось вигукували, вили в нестямі, і ті вигуки, що складалися з м'яких приголосних і довгого «у» на кінці, солодкі, дикі, ні на що не схожі, нечувані, сповнювали повітря, ніби ревіння оленів, раз по раз підхоплювані то тут, то там, багатоголосі, безладні, переможні, неугавні. Вони поривали чоловіків і жінок до танцю, і ті сіпалися, притупували ногами, вимахували руками. Але все пронизували, над усім панували низькі, звабливі звуки флейти. Чи не зваблювали вони, безсоромні й наполегливі, і його, що завзято опирався шалові і все ж переживав його разом з усіма, до свята, до надміру найвищої жертви? Велика була його відраза, великий був страх, чесне було прагнення до останнього подиху боронити своє від чужого, ворожого духові, який з гідністю панує над собою. Проте галас, виття, повторюване луною в горах, дужчало, наростало, виливалося в п'янке божевілля. Цапиний сморід, дух розпашілих тіл, якийсь запах, наче гнилої води, і ще один знайомий — ран і пошесті — немов чадом затуманювали йому розум. Серце в нього гупало в лад литаврам, голова йшла обертом, його охопила й засліпила лють, п'яна хіть, і душа його запрагнула приєднатися до танцю бога. Непристойний символ, величезний, дерев'яний, відкрили й підняли вгору: тепер чоловіки й жінки завили ще розгнузданіше, вони скаженіли, пінились, реготали, стогнали, дрочили одне одного хтивими жестами, хапали руками, кололи загостреними палицями і злизували кров. Але, покірний владі чужого бога, з ними, в них був тепер той, кому снився сон. I навіть більше: вони стали ним, коли кинулись на тварин, почали роздирати їх, убивати, поглинати шматки теплого м'яса, коли на вкритій мохом, збитій ногами землі почалося суцільне злягання у жертву богові. I його душа скуштувала блуду і шаленства загибелі.

Від цього сну Ашенбах прокинувся пригноблений, виснажений, покірний демонові. Він уже не лякався пильного погляду людей; йому тепер було байдуже, здогадуються вони про щось чи ні. А крім того, вони ж тікали, виїздили. Багато кабін на пляжі були порожні, в їдальні ставало дедалі більше вільних столиків, у місті рідко можна було побачити чужинця. Видно, правда вийшла наверх, хоч як запекло приховували її зацікавлені, і паніку вже не можна було спинити. Але жінка з разками перлів і її діти лишалися в готелі — чи тому, що чутки не дійшли до неї, чи вона була надто горда й відважна, щоб тікати від небезпеки. Отже, Тадзьо зоставався; і охопленому пристрастю Ашенбахові часом марилося, що втеча або смерть зможуть змести все живе навколо, яке стояло йому на заваді, і він лишиться на цілому острові сам з прекрасним хлопцем, — і коли вранці над морем він не відводив важкого, впертого погляду з того, до кого линули його почуття, коли надвечір він ганебно йшов назирці за ним вулицями, якими скрадалася гидотна смерть, неможливе, потворне здавалося йому можливим і сприйнятним, а моральний закон необов'язковим.

Як кожен, хто любить, він хотів подобатись, і його мучив гіркий страх, що це неможливо. Він добирав до свого костюма яскраві, як у молодих, краватки й хусточки, почав носити коштовні камені, парфумитись, витрачав по кілька разів на день багато часу на свій туалет і з'являвся до столу ошатний, схвильований і напружений. Перед лицем чудесної молодості йому здавалося гидким власне підстаркувате тіло; дивлячись на своє сиве волосся, на обличчя з загостреними рисами, він відчував сором і безнадію. В ньому прокинулась якась потреба відсвіжувати й підновлювати своє тіло, і він тепер часто навідувався до перукаря.