Смерть у Венеції

Так думав очманілий від пристрасті Ашенбах, так шукав він опори, так намагався зберегти свою гідність. Але водночас він насторожено і вперто спостерігав за брудними подіями на вулицях Венеції, за тією пригодою в зовнішньому світі, що таємниче спліталася з пригодою його серця і живила його пристрасть непевними, незаконними надіями. Палаючи бажанням довідатися щось нове й певне про стан і розвиток пошесті, він переглядав німецькі газети в міських кав'ярнях, бо вони вже кілька днів як зникли зі стола в залі готелю. Вони то наводили якісь повідомлення, то потім спростовували їх. Число захворювань і смертельних випадків досягало двадцяти, сорока, навіть сотні й більше, а відразу ж по тому газети коли й не зовсім заперечували появу хвороби, то принаймні вводили її до окремих випадків, і то завезених ззовні. Поряд з цими повідомленнями траплялися застереження, протести проти небезпечної гри італійського уряду. Одне слово, дошукатися правди було неможливо.

Проте Ашенбах у своїй самотності вважав, що він має особливий привілей теж належати до втаємничених, і хоч насправді жив ніби за глухою стіною, знаходив химерну втіху в тому, що хитрими запитаннями змушував людей, які знали правду, але повинні були мовчати, до відвертої брехні. Так він одного разу повівся за сніданком з адміністратором, невеличким тихим чоловічком у французькому сюртуку, що зайшов привітатися з гостями й поглянути, що робиться в їдальні. Проходячи між столиками, він зупинився на мить і біля Ашенбаха, щоб перемовитися з ним кількома словами.

— Чому це раптом Венецію останнім часом почали дезинфікувати? — ніби між іншим поцікавився Ашенбах.

— Це поліційні заходи, що мають на меті запобігти явищам, небезпечним для здоров'я населення, — відповів тихий адміністратор. — За такої гарячої, паркої погоди ці заходи просто необхідні.

— Яка поліція завбачлива! — мовив Ашенбах.

Вони ще перекинулись кількома зауваженнями з галузі метеорології, і адміністратор відійшов.

Того самого дня, після обіду, коли вже смеркло, на подвір'ї перед готелем виступала невеличка трупа вуличних співаків з міста: двоє чоловіків і дві жінки. Вони стояли біля залізного стовпа з дуговим ліхтарем, обернувши залиті білим світлом обличчя до тераси, на якій за кавою і прохолодними напоями сиділи готельні гості і знічев'я розважалися цим народним видовищем. Персонал готелю — ліфтери, кельнери й службовці з контор — слухав, стоячи в дверях. Росіяни, які любили видовища й не хотіли нічого пропустити, позносили плетені крісла вниз, ближче до акторів, і, захоплені, розташувалися там півколом. За панами, закутана в хустку, наче в тюрбані, стояла їхня стара кріпачка.

Мандоліна, гітара, гармонія і писклява скрипка оживали в руках віртуозів-жебраків. Інструментальне виконання йшло впереміш із вокальними номерами. Молодша жінка з пронизливим, верескливим голосом виконала палкий дует із солодким тенором, що збивався на фальцет. Але справжнім талантом і окрасою трупи, безперечно, показав себе другий чоловік, гітарист, що мав, так би мовити, комічний баритон; майже безголосий, він відзначався мімічним хистом і дивовижною експресією коміка. Часто він, з гітарою в руці, відділявся від решти музикантів і, жестикулюючи й кривлячись, перебігав аж до балюстради. Публіка винагороджувала його міміку підбадьорливим сміхом. Найдужче захоплювались його південною рухливістю росіяни внизу, оплесками й вигуками заохочуючи його до ще зухваліших і сміливіших вихваток. Ашенбах сидів коло балюстради, час від часу охолоджуючи губи сумішшю гранатового соку й содової води, що, мов рубін, іскрилася в склянці. Його нерви впивалися простацькими звуками і вульґарно-млосними мелодіями, бо пристрасть паралізує відчуття вишуканої краси і серйозно ставиться до того, що в тверезому стані ми сприйняли б гумористично або навіть гидливо відхилили б. Та коли гітарист почав по-блазенському вистрибувати, обличчя в Ашенбаха застигло, а уста скривила вже майже страдницька усмішка. Він сидів у невимушеній позі, хоч внутрішньо весь напружився від загостреної уваги, бо за шість кроків від нього, прихилившись до кам'яної балюстради, стояв Тадзьо.