Смерть у Венеції

Повернувшись до готелю, він негайно ж пішов до зали й почав біля столика переглядати газети. В чужомовних він нічого не знайшов. Німецькі наводили чутки, додавали якісь непевні цифри, передруковували офіційні спростування і ставили під сумнів їхню правдивість. Так з'ясувалося, чому з острова виїхали німці й австрійці. Гості інших національностей, видно, нічого не знали, ні про що не здогадувались, а отже, й не тривожилися. «Треба мовчати! — схвильовано подумав Ашенбах, кидаючи газети назад на стіл. — Треба мовчати про це!» Але водночас пригода, яка спіткала зовнішній світ, сповнила його серце вдоволенням. Бо пристрасть, так само як і злочин, не любить упорядкованості і спокою буднів, вона не може не радіти з кожного порушення міщанського ладу, кожної тривоги і біди в світі, бо мимоволі сподівається мати з них якусь користь. Так і Ашенбах відчув якесь неусвідомлене задоволення, дізнавшись про події в брудних вуличках Венеції, які влада старанно приховувала, про ту зловісну таємницю міста, яка спліталася з його власною таємницею, — через те йому теж важливо було оберігати її. Бо його, закоханого, турбувало тільки одне: аби не поїхав Тадзьо, і, вжахнувшись, він зрозумів, що не знає, як житиме далі, коли хлопець поїде.

Тепер уже Ашенбах не вдовольнявся тими зустрічами з Тадзьом, які йому дарував спільний для всіх розпорядок дня і щасливий випадок, він переслідував, вистежував його. Наприклад, у неділю поляки ніколи не з'являлися на пляжі; Ашенбах здогадався, що вони їздять на месу в собор Святого Марка, поспішив туди і, зайшовши з розпеченої сонцем площі в золотавий сутінок храму, знайшов того, кого йому бракувало: Тадзьо слухав службу Божу, схилившись над молитовником. I Ашенбах сховався ззаду, серед людей, що стояли навколішки на мозаїчній підлозі, мурмотіли молитви й хрестилися, пригнічений пишнотою східного храму. Спереду у важких розкішних ризах рухався, махав кадилом, співав священик, курився ладан, обсотуючи туманом кволе полум'я свічок біля олтаря, і до затхло-солодкого жертовного запаху, здавалося, ледь домішувався інший: дух враженого хворобою міста. Але крізь чад і блимання свічок Ашенбах побачив, як Тадзьо, прекрасний Тадзьо, там спереду обернув голову, пошукав його очима і знайшов.

Потім, коли натовп крізь відчинений портал ринув надвір, на залляту сонцем площу, де кишіли голуби, засліплений своїм почуттям Ашенбах утік у притвор, сховався там, причаївся в засідці. Він бачив, як поляки виходили з церкви, як діти церемонно прощалися з матір'ю, як вона звернула в бік П'яцетти, мабуть, збираючись назад на Лідо; Тадзьо ж із схожими на черниць сестрами і з гувернанткою рушили праворуч і крізь браму вежі з годинником зайшли до «Мерчерії». Почекавши трохи, він подався за ними назирці і крадькома супроводжував їх по всій Венеції. Йому доводилося спинятися, коли вони сповільнювали ходу, тікати в їдальні чи на подвір'я, коли Вони раптом верталися; він губив їх, знов шукав, упрівши й засапавшись, гнався мостами й брудними вуличками і хвилинами відчував смертельний страх, коли зненацька у вузькому переході, звідки не було куди звернути, бачив, що вони йдуть йому назустріч. I все-таки не можна сказати, що він страждав. Голова і серце його буяли п'яні, а ноги йшли туди, куди їх вів демон, якому приємно втоптувати в болото людський розум і людську гідність.

Потім поляки взяли ґондолу, і Ашенбах, який, поки вони сідали, ховався за водограєм, зробив те саме, тільки-но вони відчалили. Квапливим, приглушеним голосом він пообіцяв гондольєрові щедрі чайові, якщо той непомітно плистиме он за тією ґондолою, що саме завернула за ріг; і йому аж гаряче стало, коли ґондольєр з хитрою послужливістю звідника тим самим тоном запевнив його, що він зробить усе як слід, не пожаліє сили, щоб догодити добродієві.