Смарагдова книга

— Ну ж бо, — підганяла я, схилившись над хронографом, а Ґідеон висунув крихітну шухлядку.　

Звісно, мене охопило розчарування. Страшне розчарування. Усі ці магічні дурниці, таємниче шепотіння і загадкова маячня були ні до чого. У шухлядці не було ні рідини, як передбачала Леслі («Вона, напевно, червона, як кров», — говорила вона мені, широко розплющивши очі), ні порошку, ні якогось каменя.　

А була якась речовина, схожа на сіль. І то дуже гарну сіль, якщо придивитися, — з крихітних блискучих кристалів.　

— Здуріти можна!.. — прошепотіла я. — Невже заради оцієї дрібки кілька століть люди марнували стільки сил.　

Ґідеон затулив шухлядку від вітру.　

— Головне, щоб ніхто не пронюхав, що тепер ми маємо цю дрібку, — сказав він, важко дихаючи.　

Я кивнула. Ніхто, крім тих, хто вже про це знає. Я відкрила пробірку.　

— Поквапся! — прошипіла я. Зненацька мені привиділось, наче леді Аріста, яка нікого і нічого не боїться, і вже напевне не боїться висоти, визирає з люка й хапає пробірку.　

Ґідеон, здавалося, теж подумав про щось таке, бо похапцем згріб кристалики в пробірку та заткнув її корком. І лише поклавши пробірку до кишені своєї куртки, Ґідеон видихнув.　

Але цієї миті мені в голову стрельнула ще одна думка.　

— Але зараз, виконавши своє призначення, хронограф, певно, зупинився назавжди, — сказала я.　

— Зараз глянемо, — відповів Ґідеон і посміхнувся. — Глянемо у 1912 рік.　

РОЗДІЛ 13

[62]

— От дідько, здається, я розплющив цього капелюха, — вилаявся біля мене Ґідеон.　

— Годі бурчати, не забувай, де ти! — просичала я. — А якщо ти не надягнеш капелюха, я все розповім мадам Россіні!　

Ксемеріус зареготав. Цього разу він залюбки послідував за нами.　

— Без капелюха тут ніяк. З таким кублом на голові у 1912 році його сприймуть за якогось золотомисливця. Принаймні міг би причесатися.　

Я почула, як Ґідеон знову вилаявся, цього разу через те, що торохнувся ліктем об перегородку. Перевдягатися у сповідальні було тіснувато. Взагалі я гадала, що це страшенне святотатство — використовувати її як кабінку для перевдягання. Та й існує, напевно, цілком кримінальне покарання для тих, хто вривається в церкву без дозволу, навіть не маючи на меті крадіжку, а всього лише стрибок у 1912 рік. Бокові двері прочинилися під натиском Ґідеонового ломика так швидко, що я не встигла рознервуватися.　

— Чорт забирай! — з повагою гмикнув Ксемеріус. — Він має тебе навчити. Ви могли б стати непереможною парою зломщиків. І твоє безсмертя стало б у пригоді.　

До речі, це була та сама церква, де ми з Ксемеріусом познайомилися і Ґідеон уперше мене поцілував. Геть неслушний час, аби поринати у романтичні спогади, але несподівано мені здалося, ніби все це трапилося дуже-дуже давно, особливо зважаючи на те, скільки всього сталося відтоді. А насправді спливло лише кілька днів.　

Ґідеон постукав у двері.　

— Ну як, ти готова?　

— Ні. На жаль, застібки-блискавки ще не винайшли[63], — я розгублено мацала численні ґудзики на спині, які розташовувалися у найнесподіваніших місцях. Годі було і мріяти, аби дотягнутися до деяких із них.　

Я вийшла зі сповідальні. Чи настане той час, коли не калататиме, як скажене, моє серце по Ґідеону? Чи зникне це відчуття? Відчуття, що мене охоплює щось незбагненно прекрасне? Напевно, ні. Сьогодні він вдягнув непримітний темно-сірий костюм, камізельку та білу сорочку. Але все це, хоч і великувате, дуже пасувало йому…　

Ксемеріус, що звисав сторчголов із церковної галереї, прочистив горлянку.　

— Жила собі овечка, скубала скрізь стіжечки…　

— Дуже мило, — кинула я похапцем. — Прикид хрещеного батька мафії ніколи не вийде з моди. До речі, чудовий вузол на краватці. Мадам Россіні пишалася б тобою, — зітхнувши, я знову повернулася до ґудзиків. — О Боже, та винахідник застібки-блискавки — святий!　

Ґідеон посміхнувся.　

— Повернись спиною і дозволь мені це зробити, — сказав він. — О! — затнувся він. — Та їх тут сотні.　

Спливло ще чимало часу, перш ніж Ґідеон застебнув усі ґудзики, певно, тому що кожного разу він цілував мене в шию. Я б отримала від цього значно більшу втіху, якби Ксемеріус при кожному поцілунку не кректав: «Гоп-цуп-цупа, нижче пупа!..»　

Нарешті ми впоралися. Мадам Россіні вибрала світло-сіру сукню з мереживним коміром-стійкою. Через довгу спідницю з першого ж кроку я мало не гримнула на підлогу, якби Ґідеон не підхопив мене під руку.　

— Наступного разу костюм одягаю я, — заявила я.　

Ґідеон засміявся і спробував мене поцілувати, але Ксемеріус заволав:　

— Ні-і-і, тільки не починайте знову!　

І я лагідно його відштовхнула.　

— У нас немає часу! — сказала я. А ще над нашими головами розгойдується істота і кривиться як середа на п’ятницю. Я люто зиркнула на нього.　

— А що таке? — запитав Ксемеріус. — Я думав, у вас тут важливе завдання, а не романтичні обнімони. Краще б подякувала мені.　

— Не дочекаєшся, — рикнула я.　

Тим часом Ґідеон забіг на хори й опустився навколішки перед хронографом. Поміркувавши, ми вирішили запхнути його під вівтар, де його ніхто не знайде, поки нас немає. Звісно, якщо у суботу ввечері тут не працює прибиральниця.