Смарагдова книга

— Я сама це зроблю! — крикнула я, підхопивши на плече сумку. — До побачення, містере Бернард. І подбайте, будь ласка, про самі-знаєте-кого.　

— Певна річ, міс Ґвендолін. Самі-знаєте-хто навіть близько не підійде до самі-знаєте-чого. — І з ледь помітною усмішкою містер Бернард знову взявся до роботи.　

Та Ґідеона в лімузині й близько не було. Але натомість сидів містер Марлі, який відчинив переді мною дверцята, щойно я вийшла. Його обличчя, схоже на місяць, було таке ж перелякане, як останніми днями. А може, й трохи більше. І на моє бурхливе: «Ну хіба не чудовий весняний день?» містер Марлі просто промовчав.　

— А де місіс Грейс Шеферд? Мені було доручено відвезти її в Темпл разом із вами.　

— Звучить так, ніби ви доправляєте її на судовий процес, — сказала я. Ох, якби ж то я знала, наскільки я маю слушність, тоді б мій настрій не був таким піднесеним.　

Коли мама нарешті вийшла, ми покотилися лондонськими вулицями. Ми простояли лише в трьох заторах і вже за п’ятдесят хвилин були на місці. Я вкотре загадалася над питанням, чому ми не скористались метро.　

Біля входу в штаб нас привітав містер Джордж. Я помітила, що він значно серйозніший, ніж зазвичай, а його посмішка дещо силувана.　

— Ґвендолін, містер Марлі проведе тебе вниз для елапсації. А вас, Ґрейс, очікують у Драконячій залі.　

Я запитально подивилася на маму.　

— Що' їм від тебе треба?　

Мама знизала плечима, але одразу напружилась.　

Містер Марлі дістав чорну шовкову пов’язку.　

— Ходімо, міс, — сказав він і було потягнувся до мого ліктя, але враз відсмикнув руку, побачивши мій погляд. Його вуха спалахнули, він стиснув губи і прошипів: — Ідіть за мною.

Сьогодні в нас дуже щільний графік. Хронограф я вже налаштував.　

Я підбадьорливо посміхнулася мамі і спотикаючись побігла слідом за містером Марлі вниз сходами. Той припустив семимильними кроками, як завжди, мимрячи собі під носа. Повернувши за ріг, ми мало не збили з ніг Ґідеона, але він вчасно відскочив.　

— Доброго ранку, Марлі, — лінькувато кинув він, поки містер Марлі, вочевидь запізнюючись, кумедно тупцяв на місці.　

Моє серце закалатало, бо Ґідеон розплився в широкій посмішці, помітивши мене, такій само широкій, як східна дельта Гангу (щонайменше!).　

— Привіт, Ґвен, як спалося? — лагідно мовив він.　

— Що ви тут досі робите? Ви давно мали бути в ательє мадам Россіні й переодягатися, — пробурмотів містер Марлі. — Сьогодні у нас справді щільний графік, а операція «Чорний Турмалін і Са…»　

— Ідіть, куди йшли, Марлі, — миролюбно сказав Ґідеон. — Я сам приведу Ґвенні за кілька хвилин. А потім уже мерщій перевдягнуся.　

— Ви не маєте пра… — почав містер Марлі, та раптом приязнь з обличчя Ґідеона як водою змило, воно стало таким холодним, що містер Марлі ввібрав голову в плечі. — Але не забувайте про чорну пов’язку, — лише додав він, потім передав її Ґідеонові й сягнистим кроком подався геть.　

Ґідеон, не дочікуючись, поки Марлі зникне з поля зору, притягнув мене до себе й міцно поцілував у губи.　

— Я так за тобою скучив.　

Я була вельми рада, що поруч немає Ксемеріуса, бо я прошепотіла: «Я за тобою теж» і, оповивши його шию руками, пристрасно поцілувала у відповідь. Ґідеон притиснув мене до стіни, і відірвалися ми одне від одного лише після того, як зі стіни гепнулася картина. Це був пейзаж, написаний олією, — вітрильник, який бореться з хвилями в бурхливому морі. Відсапавшись, я спробувала повісити картину назад на цвях.　

Ґідеон мені допоміг.　

— Я хотів зателефонувати тобі ще вчора ввечері, але потім подумав, що твоя мама має слушність — тобі край треба виспатися.　

— Так, мені й справді це було необхідно.　

Я сперлася спиною на стіну і посміхнулася йому.　

— Я чула, що сьогодні ввечері ми разом ідемо на вечірку.　

Ґідеон засміявся.　

— Так, побачення двох пар одночасно. Мій молодший брат Рафаель був у захваті, особливо коли дізнався, що це ідея Леслі, — він попестив мене по щоці. — Я трохи інакше уявляв наше перше побачення, але твоя подруга — майстер переконання.　

— До речі, вона встигла тебе попередити, що на цю вечірку треба підготувати костюм?　

Ґідеон стенув плечима.　

— Мене більше нічим не здивуєш, — кінчики його пальців ковзнули по моїх щоках до шиї. — Учора ввечері нам треба було ще стільки… о-о-о… обговорити, — він кахикнув. — Мені кортить дізнатися все про твого дідуся і як, чорт забирай, ти влаштувала цю зустріч. Точніше коли? І що там з книгою, з якою Леслі носиться як із писаною торбою?　

— О, «Анна Кареніна»! Я принесла її тобі, хоча Леслі вважає, що ми маємо зачекати, поки не впевнимося, що ти справді на нашому боці, — я потяглася до сумки, та її не було. Я роздратовано цмакнула. — Чорт! Мама прихопила сумку, виходячи з машини.　

Тим часом звідкись долинула мелодія пісні «Nice guys finish last»[51]. Я мимоволі розсміялася.　

— Це що?..

— А… так. А що, не підходить? — Ґідеон вийняв із кишені свій телефон. — Ну, якщо це Марлі, я йому… О! Це мама, — він зітхнув. — Вона підшукала Рафаелю інтернат і хоче моєї допомоги, щоб я переконав його перейти туди. Я їй потім відповім.　

Та телефон не вгавав.