Смарагдова книга

Легким рухом містер Вітмен скинув свій елегантний плащ, струсив із волосся краплі дощу і посміхнувся нам, показавши ідеально білі рівні зуби.　

При цьому бракувало тільки грому і блискавки. Якби на моєму місці була Синтія, вона точно зомліла б від такої краси. Та я була зовсім байдужа до його зовнішнього вигляду і чарів, які він перевіряв на мені лише вряди-годи. До того ж Ксемеріус за його спиною корчив кумедні пики і ставив йому роги.　

— Я чув, Ґвендолін, тобі вже значно краще? — запитав містер Вітмен.　

Цікаво, від кого це він таке чув?　

— Трішки.　

Оскільки мені аж ніяк не хотілося зараз загострювати увагу на цій вигаданій хворобі, але кортіло рвонути далі, то я заторохкотіла, як горохом у стіну:　

— Я саме запитала в містера Марлі, що буде з моєю скринею. Може, ви знаєте, коли я зможу отримати її назад? І взагалі, чому ви її в мене забрали?　

— Молодчага! Найкраща тактика захисту — це напад, — вигукнув Ксемеріус. — Я впевнений — ти чудово впораєшся і без мене. Тож я полетів тоді назад додому. Трішки почитаю… Тобто я хотів сказати, політаю, простежу, щоб усе було гаразд. Ну, скоро побачимося, бувай!　

— Я… ми… помилкова інформація… — і далі ковтав слова містер Марлі.　

Містер Вітмен розлючено прицмокнув. На його тлі містер Марлі виглядав ще безпорадніше.　

— Марлі, ви можете вирушати на обід.　

— Саме так, сер. Обід. — Мені навіть не довелося дуже старатися — Марлі клюнув на приманку.　

— Твоя кузина підозрює, буцімто ти маєш якийсь предмет, який тобі не належить, — зауважив містер Вітмен, почекавши, поки Марлі відійде подалі. При цьому мій учитель пас мене поглядом. За красиві карі очі Леслі дала йому прізвисько «Білченя». Та зараз, як він не намагався, його погляд не випромінював жодної ніжності й теплоти, яку, здається, асоціюють із карими очима. Його пильний погляд швидко остудив мій запал сперечатися і сховав кудись подалі. Раптом мені захотілося, щоб поруч опинився містер Марлі — з ним принаймні було значно легше, ніж із містером Вітменом, якого непросто було обдурити, може, тому що він мав учительський досвід. А проте я таки спробувала.　

— Шарлотта почувається дещо відчужено, — пробурмотіла я, понуривши голову. — Зараз їй дуже складно, тому вона намагається знайти те, чого насправді немає, щоб знову… привернути до себе увагу.　

— Авжеж, так думають й усі інші, — задумливо мовив містер Вітмен. — Проте я вважаю Шарлотту стійкою особистістю, якій таке ні до чого. — Він нахилився до мене так, що я відчула запах його лосьйону після гоління. — Якщо ж її підозра підтвердиться… Я не впевнений, що ти усвідомлюєш наслідки своїх дій.　

Отакої! Ось ми і залишилися удвох. Я примусила себе підвести на нього очі.　

— Я можу хоча б дізнатися, про який це предмет ідеться? — задерикувато запитала я.　

Містер Вітмен, піднявши брову, здивовано посміхнувся:　

— 0, Ґвендолін, мені починає здаватися, що я тебе недооцінював! Але це не значить, що ти маєш переоцінювати сама себе.　

На мить ми завмерли, не зводячи одне з одного очей. Я раптом відчула себе цілком спустошеною. Що принесе мені вся ця гра на публіку? Що, коли просто віддати другий хронограф Вартовим і хай буде що буде? Та раптом десь глибоко в серці я ніби почула голос Леслі: «Ну ж бо, запануй над собою, зараз же!» Але навіщо? Я все одно блукаю в пітьмі й мої пошуки безрезультатні. Мабуть, містер Вітмен має слушність: я надто вже сильно себе переоцінила і лише все заплутала. Я навіть не знала точно, навіщо звалила на себе все це нервування. Може, варто, нарешті, перекласти відповідальність і рішення на когось іншого?　

— Ну? — запитав містер Вітмен ніжним голосом, а його погляд справді потеплішав. — Бачу, ти хочеш мені щось сказати, Ґвендолін?　

Можливо, я таки зробила б це, якби до нас тієї миті не підійшов містер Джордж.　

— Куди ж ти поділася, Ґвендолін? — сказав він, і моя хвилинна слабкість враз розвіялася. Містер Вітмен спересердя прицмокнув, але не наважився продовжити нашу розмову в присутності містера Джорджа.　

Тож я знову тут, у 1953 році, на зеленій канапі, на самоті, відстоюю свої погляди і вже більше починаю вірити у власні сили.　

— Знання — це сила, — спробувала підбадьорити я себе. А потім міцно зціпила зуби і розгорнула книгу.　

Лукас здебільшого переписав записи Вартових 1782 і 1912 років, адже ці роки, «дорога моя внучко, надто сильно стосуються саме тебе. У 1782-му розбито так званий Флорентійський Альянс і у Внутрішньому Колі викрили зрадника. Хроніки Вартових не дають нам прямої згадки про ці події, але, за записами, ви з Ґідеоном були до цього причетні».　

Я звела очі. Може, це натяк на бал, який я так шукала? Та навіть якщо так, через це я не порозумнішала. «Дякую, любий дідусю», — зітхнула я. Це така ж корисна інформація, як «Стережись канапок із пастормою». Я перегорнула сторінку.　

— Ти тільки не лякайся, — почувся голос за моєю спиною.　

Цю фразу точно потрібно внести до списку останніх фраз, які доводиться почути прямо перед смертю (одразу ж після «Та він не заряджений» і «Це ж просто гра»). Звісно, я тут же страшенно злякалася.　

— Та це всього лише я.