Смарагдова книга

— Може, ти й маєш слушність, — він глибоко зітхнув, наче з грудей йому щойно спав камінь. — Хай там як, а я радий, що ми все з’ясували. Ми ж залишимося друзями, правда?　

Що-що?　

— Друзями? — відлунила я і відчула, як у роті в мене пересохло.　

— Друзями, що можуть одне одному довіряти і можуть одне на одного покластися, — уточнив Ґідеон. — Мені справді важливо, щоб ти мені довіряла.　

Спливло кілька секунд, поки до мене дійшло, що в цій розмові ми з ним якось опинилися по різні боки. Ґідеон намагався сказати мені зовсім не «вибач мені, прошу, я кохаю тебе», а «давай залишимося друзями», — але ж будь-який дурень розуміє, що це дві абсолютно різні речі.　

Отож Ґідеон зовсім не був у мене закоханий.　

Отож ми з Леслі передивилися романтичних фільмів.　

Отож…　

— …Ти — мерзота! — скрикнула я. Лють, вогненна, гаряча лють прошила мене з голови до ніг, аж мій голос геть охрип. — Який же ти дурисвіт! Спочатку ти запевняєш мене у своєму коханні, назавтра вибачаєшся, що тобі шкода, що такий ось довбаний брехун, а після цього ще хочеш, щоб я тобі довіряла?　

Тут уже й Ґідеон збагнув, що до цього ми з ним говорили про різне. Посмішка сповзла з його обличчя.　

— Ґвен…　

— А тепер я тобі дещо скажу. Мені шкода кожної сльозинки, яку я виплакала через тебе! — Замість накричати на нього, я говорила жалібно. — Тільки не думай, що їх було так багато! — вичавила я.　

— Ґвен! — Ґідеон спробував узяти мене за руку. — О Боже! Як шкода. Я не хотів… ну прошу тебе!　

— Просиш? Про що? — Я люто глянула на нього. Невже він не розумів, що тільки все погіршує? Чи він серйозно вірить, що цей погляд відданого пса може що-небудь змінити?　

Я хотіла розвернутися, але Ґідеон міцно схопив мене за лікоть.　

— Ґвен, послухай. Попереду небезпечні часи, тому дуже важливо, щоб ми трималися разом, ти і я! Ти… ти справді мені дуже подобаєшся, і я хочу, щоб ми…　

Хоч би він більше цього не сказав. Хоч би не вжив цієї вульгарної фрази… Але ні, він вчинив саме так.　

— …залишилися друзями. Ти що, не тямиш? Тільки якщо ми зможемо довіряти одне одному…　

Я висмикнула руку.　

— Дуже мені потрібен такий друг, як ти! — До мене знову повернувся голос, та такий гучний, аж голуби позлітали з сусіднього даху. — Ти й гадки не маєш, що таке дружба!　

Раптом я відчула полегкість. Я відкинула волосся, крутнулася на підборах і рушила геть.　

РОЗДІЛ 3

Стрибни, а поки ти летітимеш униз, у тебе виростуть крила!　

Рей Бредбері

«Давай залишимося друзями» — ця фраза стала останньою краплею.　

— Щоразу, коли хтось вимовляє ці слова, десь у світі, напевно, вмирає одна фея, — за　

уважила я.　

Зачинившись у туалеті з мобільником, я силкувалась не закричати, хоча після нашої з Ґідеоном розмови півгодини тому ледве стримувалася, щоб не зарепетувати і не вдаритися в сльози.　

— Він сказав, що хоче, аби ви були друзями, — виправила Леслі, яка, як завжди, запам’ятовувала все слово до слова.　

— Та це ж те саме, — сказала я.　

— Ні. Тобто, напевно, — Леслі зітхнула. — Я нічого не розумію. А він точно встиг висловити все, що думав? Знаєш, у фільмі «Десять речей, які я в тобі ненавиджу»[10]…　

— Я б сказала, що дозволила йому висловити все, що хотів… на жаль. — Я скинула оком на годинник: — От заразаї Я ж пообіцяла містеру Джорджу, що повернуся рівно за хвилину, — я мигцем глянула на своє відображення в дзеркалі над старомодним умивальником. — О ні!.. — зітхнула я. На моїх щоках червоніли дві виразні круглі плями. — Здається, у мене якась алергія.　

— Це просто червоні плями люті, — пояснила Леслі, після того як я описала їй свій вигляд. — А що з очима? Мабуть, метають блискавки?　

Я дивилася на своє відображення в дзеркалі.　

— Ну можна й так сказати, я зараз схожа на Гелену Бонем Картер у ролі Беллатріси Лестрейндж з «Гаррі Поттера». Страшнувато.　

— Дуже навіть вірю. Послухай мене, ти зараз вийдеш і розмажеш їх по стіні одним лише поглядом, ок?　

Я слухняно кивнула і пообіцяла Леслі дотримати її поради.　

Після нашої розмови я почувалася краще, але марно намагалася змити холодною водою лють та плями на щоках.　

Навіть якщо містер Джордж і сушив собі голову над тим, де це я завіялася, то взнаки не дав.　

— Усе гаразд? — приязно поцікавився він. Містер Джордж очікував мене біля дверей Старої трапезної.　

— Краще й бути не може.　

Я зазирнула у дверний отвір, але, як не дивно, не помітила ні Джордано, ні Шарлотти. Напевно, я надто спізнилась і урок скасували.　

— Мені просто потрібно було… гм… припудрити щоки.　

Містер Джордж посміхнувся. Окрім хіба що зморщок у кутиках губ і навколо очей, ніщо в його зовнішності не видавало його віку, хоча йому, до речі, давно перейшло за сімдесят. Полиски світла танцювали на його лисині, а все тіло нагадувало якусь виполіровану кулю для боулінгу.　

Я мимовіль посміхнулася йому у відповідь. Погляд містера Джорджа завжди впливав на мене заспокійливо.　

— Справді, так тепер носять, — показав він на червоні плями і подав мені руку. — Ходімо, моя хоробра дівчинко. Я вже доповів, що ми спускаємося для елапсування.