Скрут

— Навіщо ж ти приперся? — сказала в нього за спиною Ілаза.

Нервовий сміх обірвався.

— Навіщо? — голос у неї затремтів. — Ти… ти нікчема. Ганчірка. Ти втяг мене… прирік мене… а тепер не зміг навіть… навіть… — вона схлипнула, і це схлипування судомою пройшло по всьому її тілі.

Він хотів сказати їй щось. Він хотів підійти, обійняти — але не послухався язик і відмовили ноги.

— Ти… — Ілазу трусило, вона входила в свою істерику, як ніж входить у масло. — Ти… навіщо ти прийшов сам?! Щоб я іще раз помилувалася твоєю шмаркатою пикою? Навіщо ти припхався, якщо не привів Тіар?! Слимак… Куди я дивилася, коли купилась на твої казки про любов… про шляхетність… Така вона, твоя велика любов?!

Ігар дивився туди, де серед темного дубового гілля губилася інша темрява, що мала погляд.

— Відпустіть її, — сказав він несподівано для себе. — Що дасть тепер її смерть? Бачить Птах, я зробив усе, що міг, — заради неї, своєї дружини… Якщо хочете мститися — мстіться мені, вона ж бо в чому винна?

Ілаза на мить примовкла, щоб відразу захлинутися презирством:

— Чого тепер варта твоя вдавана шляхетність? Чого варта твоя брехня, чого варта ця твоя поза? Хочеш умерти героїчно? Не вийде — сконаєш, мов той хробак! Мокриця! Тварюка остання!

Вона вишукувала найбридкішу, найстрашнішу лайку. Вона називала його найогиднішими прізвиськами; потім упала на землю й забилася в риданнях. Напевне, слід було напоїти її водою зі струмка, але Ігар не міг зрушити з місця.

— Не мовчіть, — пошепки сказав він темній дубовій кроні. — Робіть що-небудь… Узялися вбивати — вбивайте… Але ж Тіар від цього не з’явиться…

Тиша. Тільки віддалений шум вітру, постукування дятла та схлипування Ілази.

Нарешті вона затихла. Сіла на п’яти, ховаючи обличчя в долонях; невиразно прошепотіла крізь пальці:

— Ігаре, пробач…

Він мовчав.

— Ігаре… Я не можу, прости…

— Нічого, — сказав він, як і раніше, пошепки. — Потерпи…

Із дубової крони спостерігали. Погляд давив, неначе надгробок, — Ігар не міг зрозуміти, якими саме почуттями переповнено третього, мовчазного свідка подружньої сварки.

— Я виконав усе, що ви звеліли, — почав Ігар, і голос його звучав напрочуд рівно й сухо. — Я обійшов усю провінцію Ррок, усі міста й містечка, селища й хутори… Я скрізь шукав жінку на ймення Тіар із темним волоссям і карими очима з прозеленню… і з плямою у вигляді ромба під правою лопаткою. Бачить Птах, на шляху мені траплялося багато схожих жінок, але жодна з них не була Тіар. Зірка Хота зайшла, шлях мій скінчено… Дабат.

— Дабат… — луною долинуло до його вух.

Він ще не усвідомив, чий саме голос чує, він відчув тугу, що підступала до горла.

Так буває уві сні, коли зриваєшся в прірву без дна…

— Дабат, — тепер йому здалося, що це шарудить осіннє листя. — Хай буде так.

Тоді він схлипнув — і повернув голову.

Вона стояла теж на березі — ледь вище за течією. В опущеній руці був вузлик — той, із яким вона зазвичай поспішала на допомогу.

— Ні!

Уже на бігу він прокляв своє життя й нескінченну дурість долі.

— Ні! Втікай! Утікай, благаю… Заради Птаха…

Земля раптом кинулася йому в обличчя — заточився об корч і впав. Голова Тіар пливла над ним у сірому небі — точніше, це пливли хмари, й від цього темне волосся з мідним полиском здавалося куполом вежі, яка ширяє в небі.

Скрут теж бачив її — але мовчав. Мертво мовчав, не виказуючи себе ні звуком, ані порухом.

Ігар звівся на лікті. Обернувся до темної крони, видихнув крізь зуби:

— Якщо ти доторкнешся до неї… Якщо тільки доторкнешся…

— Іди, Ігаре, — озвалася жінка глухо. — Бери Ілазу та іди… Усе, що тут відбудеться, стосується тільки…

— Я помру раніше за тебе, — сказав він хрипко. — Щоб дістатися до тебе, йому доведеться відкинути з дороги мій труп.

Тіар зробила крок до дуба.

Дивно, але скрут був ще й досі там. Втім, він такий прудкий, що його «там» і «тут» майже невіддільні…

Ігар став на її шляху.

Яке в неї змучене, сумне обличчя. Тепер на ньому виразно читаються її роки; напевно, вона встигла впустити в цей світ половину тих, хто нині живе. Та, що стоїть біля брами в життя…

— Відійди, Ігаре… Дякую тобі. Тепер відійди.

Ігар упав навколішки. Потім рачки; по кісточки в струмку стояла Ілаза. Знову бліда й мовчазна, мов нежива. Ось так…

Тіар ішла. Ігарові здавалося, що вона торкається трави тільки пеленою старенької темної сукні. Що ноги її пливуть над землею…

І тоді йому виразно побачилось, як на голову їй падає, нечутно розгортаючись, сіре павутиння. Стягує, згортає в кокон, тягне вгору. «Ти… уявляєш собі… Як саме скрут чинить зі своєю… з кривдником? Ти не зможеш такого уявити. Ніколи…»

— Тіар!

Вона озирнулася. Очі її говорили: стій! Наказ був настільки владним, що Ігар, який уже приготувався до стрибка, обм’як і знову осів на землю. А Тіар уже знову йшла. Назустріч своїй долі.

Ігар замружився. У чорній темряві миготіли червоні плями, дивитися на це було нестерпно, він не витримав і підняв повіки. Тіар не йшла більше — стояла, безпорадно вдивляючись у переплутані крони. Вона його не бачить. Вона теж його не бачить… Та чи розуміє, що чекає на неї?!

— В ім’я твоє…