Скрут

Тепер павутиння розмірно, через певні проміжки часу здригалось — і здригалось дедалі дужче. Ігар вивернув шию, наскільки це було можливо, намагаючись побачити Ілазу — а замість неї по краєчку його зору прослизнула темна, безформна тінь. Здалося?!

Він вдивлявся в темну плутанину гілля, поки очі не почали сльозитись. Здалося? Страх? Що це було?

Павутиння гойднулося. Хрипко скрикнула Ілаза; Ігар заборсався, мов справжня муха, так що джгути з павутинок поврізалися йому в шкіру:

— Ілазо! Не давайся! Говори зі мною! Я вмру за тебе! Говори! Нехай мене жере, я люблю тебе, більше за життя люблю! Не давайся!

Стогін.

Він закричав, як кричав минулої ночі вовк. Зірваного голосу вистачило ненадовго; звиваючись, до крові прокушуючи запечені губи, він хрипів, захлинався її ім’ям, і перед очима в нього металися в темряві вогненні іскринки — як тоді, на соломі, коли Отець Розбивач уперше поставив його на голову… Все дарма… Іла-азо…

— Тихше. Годі. Все. Тепер заспокойся і помовч.

Він марить. Це не голос Отця Розбивача — той говорив тонко, з металевим дзвоном, і дуже гаркавив… Це інший голос. М’який і вкрадливий, мов у…

— Ілазо, — прохрипів Ігар востаннє й затих.

Павутиння гойднулося; до Ігара наблизилися ззаду. Він шкірою відчув присутність за своєю спиною — і роззявив рота, проте крику не вийшло.

— Тихше. Тепер тихше. Не смикайся.

Все-таки марення. Не сам же він із собою говорить… Це не може бути голосом Святого Птаха… Він запитає в Ігара по смерті: чому зняв храмовий знак?!

Сорочка на його спині тріснула, вечірній вітер лизнув оголену шкіру.

— Не треба… — писнув він ледь чутно.

— Не напружуйся. Розслаб м’язи. Не бійся, розслаб.

Марення.

— Не тре…

Під лопатку йому встромилося жало — у всякому разі, він вирішив, що це жало, сіпнувся й завмер чекаючи смерті.

Смерть не настала. По тілі розливалася тепла, розслаблююча хвиля.

— Спокійно.

Ривок. Половина ниток, що стягували Ігара, з огидним тріском розійшлася, але він не відчував полегшення. Ноги теліпалися, мов панчохи з піском.

По тому небо з зірками, які розпливались, повернулося й лягло на бік. Ігар схопив ротом повітря; перед очима виявилася тверда земля, точніше, похила стіна яру, вкрита шубою з торішнього листя, що пахло травою і вологою.

— Спробуй підвестися, — промовив хтось у нього над головою.

Він слухняно спробував сісти, підняв праву руку, здивовано глянув на безживні білі пальці, усі в огидному жмутті павутиння — й, мов обпечений, підскочив та закрутив головою в пошуках Ілази.

Її світла сукня виднілася серед гілля. Обличчя Ігар не бачив, лише чув збите, натужне дихання.

Насилу проковтнув тягучу слину:

— Хто… тут… Хто?!

Шелест вітру в кронах. Нерухома Ілаза в павутинні; щось заважає. Щось манячить осторонь, нагорі, неможливо велике, безформне, що це, що…

Його знудило жовчю. Одна довга болісна судома, порожній шлунок вивертається, решту паралізовано жахом, навіть думки про Ілазу…

— Хто… говорить…

І знову по краєчку його зору ковзнула тінь — темніша за темне небо. Шлунок знову підстрибнув до горла — Ігар пережив довгу, марну блювотну потугу.

— Уставай, — м’яко, майже лагідно повторили в нього над головою. — Підводься. Ну?

Він не міг підвестися. Ноги затерпли до непритомності; він спробував розтерти стегна — м’язи відповіли судомою, та такою, що тепер він повалився на килим із опалого листя й засичав від болю.

— Зрозуміло, — сказали з темряви. — Лягай обличчям униз.

— Ти хто?!

Тінь гойднулася над самою Ігаровою головою, і від неї віяло таким нестримним жахом, що він упав ниць, затуливши руками голову.

Від першого ж дотику його почала бити пропасниця. Він стискав зуби, щоб не надкусити язика; торкалися до нього не руки, у всякому разі не людські руки; якісь хапалки, найбільше схожі на велетенські гнучкі клішні, спритно розминали його змертвілу плоть, а він лежав обличчям у торішньому гниллі та безгучно скімлив від болю й жаху.

— Розслабся. Тихше, тихше… Тепер устань.

Він скорився не відразу. Став рачки; ноги слухалися його, хоча й із натугою.

— Візьми баклагу… або що в тебе там. Напої дівчину.

Ілаза мовчала. Як міг швидко він дістався до застряглої серед коріння торби; від звичних рухів, які давно в’їлися в пальці, йому ледь попустило. Він витяг до половини наповнену — о щастя! — баклажку та незграбно пошкандибав до Ілази; сповита сірими нитками, вона висіла тепер над самою землею, так що Ігар, стоячи навшпиньки, міг дотягтися до її обличчя.

— Ілазо… Все буде добре… Пий…

Добре, що такі густі були сутінки. Добре, що вони не бачили одне одного; Ігар не хотів знати, який тепер вигляд у Ілази, й не хотів показувати їй своє спухле, вкрите борозенками сліз обличчя. Вона ковтнула й захекалася; потім пила довго, зі стогоном, Ігар із дивними ревнощами подумав раптом, що там, на Вівтарі, вона постогнувала схоже… Мабуть, так само, тільки тихіше… А зараз…

Баклажка спорожніла. Ігар облизнув криваву коросту на власних сухих губах:

— Ти — як?

Пауза. Ледь чутно:

— Дякую.

— Усе буде добре, — сказав він так ласкаво, як тільки міг. — Потерпи, гаразд?