Широкий шлях

Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, - злиднi та праця матiр поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хатi. Батько женився вдруге, взявши вдову теж iз дiтьми. В хатi почалися сварки, бiйки, докори, плач - пекло, що завжди буває в хатi, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх - сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився вiн у дорозi, помер слiдом за матiр'ю - сиротам не стало життя в своїй хатi. Найбiльше перепадало Тарасовi, як найстаршому, до того упертому, правдивому i гарячому перепадало найбiльше. У хатi якось трапилась крадiжка - в перехожого москаля вкрадено 45 копiйок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем - попрохала одного з дiверiв. Довiдавшись про це, Тарас утiк з дому. Днiв зо три ховався вiн, ночуючи по тих же густих бур'янах пiд зорями, читав вiршi в своїй книжечцi, малював у нiй квiти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком.

Пригрiвало вранiшнє сонце, обiщаючи рiвний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур'янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городi пiдгортала картоплю з небогою тiтка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент.

- Тiтко, що воно за крик? - турботно прислухалась Оксана, кинувши сапувати.

Тiтка-молодиця сперлася на сапу, слухає.

- Комусь дають порки!

- Чуєте? - обiзвалась за тином на улицi сусiдка. - Це знову катують того безталанного Тараса. Впiймали сонного.

- Хто? За що? - захвилювалась Оксана.

- Та все ж за тi грошi, що вкрадено було у москаля. Уже йому i грошi тi вернули - продала мачуха хустку покiйницi Катерини, i москаля того немає, а вона, вiдьма, i досi мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дiвера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й свiт такого не бачив. То катував своїх дiтей, а тепер за братових сирiт узявся. Впiймали хлопця, втягли в сiни та й чинять той глум. Та ще, може, й не вiн брав.

- Брехня, - гаряче обiзвалась Оксана. - Казали ж, що то не вiн грошi тi вкрав. Дiти бачили на улицi у мачушиного Степана.

- Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч i не вiн, то кажуть - вiн!..

Лемент то затихав, то лунав дужче. Долiтали якiсь нерозбiрливi слова.

Всi одразу почули, вiрнiше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як пiон, очi заiскрились. Крикнула:

- Тiтко, бiжiть оборонiть.

Молодицi перезирнулись:

- Ай справдi! Як сирота, то вже його i замучити можна? Ходiмо, Химо!

Незабаром на увесь куток задзвенiло два дружнi голоси, сиплючи словами, як камiнням:

- Хто ви йому такi, що взялися мордувати хлопця, - батьки чи суддi? Радi, що нiкому заступитись за сироту, то таке - хоч i калiч дитину? На громадi треба сказати про це.

Лемент у сiнях сирiтської хати замовк, i на улицю вискочив хлопець - Тарас Шевченко: лице в патьоках i в болотi, червоне як жар, гнiвне, залитi сльозами очi мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без мiри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:

- Це такий дядько? Це - рiдний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорiв!

З сiней загомонiв щось наставничий, богобоязний голос, у вiдповiдь на який ще гострiше залунав Тарасiв голос:

- I спалю! Хату й клуню - все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви менi, а кат!.. Не лякайте, не боюся...

Одiйшов, сiв, схлипуючи, на колодцi, що лежала пiд лiсою в бур'янi.

Сонце мовчки почало грiти його, розправляти нахмуренi брови, сльози в очах сушити... Ласкаво, без слiв.

Гнiв минав, на велике чоло спливала глибока задума...

I пiсля цього Тарас кинув рiдну хату. За ним розбiглися, як рудi мишенята, його меншi брати i сестри, всi - хто куди, у найми.