Читаем Широкий шлях полностью

Широкий шлях

Рипнули вулишнi в школi дверi, i на порiг iзнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи нiхто не дивиться, вiн швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець iшов повною ходою, пригинаючись i струшуючи собi на шию й голову запашну, уже нагрiту росу. В гущавинi лежало кiлька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожi та так, мабуть, i забули. Хлопець пiдмостив трави, сiв на колодцi i почав розгортати свiй зшиточок. В зшитку, розмережанi й розфарбованi вiзерунками, були списанi пiснi, щедрiвки, псалми, що їх бачив вiн у синьому зшитковi у свого учителя й хазяїна - дяка.

Нова пiсня, що почув вiн у яру од дiвчини, незабаром була вже написана i обмальована. Тепер непереможно хотiлось йому спiвати цiєї пiснi. Тут, наодинцi, щоб нiхто не бачив його i не чув, стиха, щоб, крiм його самого, не було чути, вiн завiв виспiваним, гнучким бархатовим дискантом:

Сирота втомився,На тин похилився, -Люди кажуть ще й говорять:Сирота напився...

Кивав головою, пiсля того шепотiв, кусаючи губи;

"Так, так... вiн упився... а спитайте його, чи їв вiн що-небудь, чи пив... Спитайте..."

Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крiзь плач шепоче:

- Бодай ви довiку пили стiльки, скiльки вiн пив у той день, коли в нього не було й рiски в ротi. - Витер сльози, видавив iз носа. Чмихнув... Перегорнув сторiнку. I знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:

Сирота леда-а-що,Не хоче роби-ить:Ой, оддамо вражого синаВ москалi служи-и-и...

Не закiнчивши, хлопець заридав - зарiв, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:

- Так його, так... де ж сиротi дiтись, куди прихилитись, - в москалi його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не свiтило сиротi, щоб слiз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...

Кiнчав пiснi i знову починав. I не було тому краю. Голос линув у яр i знову на гору i лунав по всьому селу.

- I що це воно спiває так гарно та жалiсно? - гомонiли жiнки одна до другої, пiдсипаючи картоплю на городах. - Дiвчина чи хлопець?

- Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... - голосно обiзвалась до першої друга через три грядки.

- Це покiйного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.

- Которий? Отой головатий Тарас?

Десь через увесь город гукнула ще одна жiнка:

- А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспiвує. А вже й не маленький.

- Це той, що в школi живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?

- Вiн же, вiн. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горiлку пити.

- Та людям очi драти.

Жiнки перегукувались через город, i гомiн розходився на пiвсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.

А з гори, з бур'янiв, линув той же голос, все бiльше доймаючи, бiльше жалю надаючи, нiби намагаючись мури якiсь розбить. Виспiвує iншу пiсню, що чув од баламута-дяка:

Та вирiс я в наймах, в неволi,Та не було долi нiколи, та гей!..

Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механiчно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцевi соромно за сльози, за спiви - насупився, не витираючи довiрливо слiз.

- Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потiм самiй стало сором. Як пiшов, то менi так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти спiваєш, то ще стало жальчiше. Аж сюди оце прибiгла.

Шевченко мовчав, не витираючи слiз.

- А я й не знала, що ти такий тонкослiзий. Я думала, як гайдамака, то вiн i не плаче.

- Я не гайдамака, - тихо одповiв хлопець.

- А хто ж?

- Старець! Пiду в старцi, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собi.

- Вигадай!

А в Шевченка вже в очах стояв мрiйний блиск.

- А що ж? Навчуся грати на кобзi та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалi все бiльше дивувалась.

- Та хiба ж ти калiка? Перебендя слiпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.

Та Шевченко вже захопився цiєю думкою й iмпровiзував:

- А очi менi люди виб'ють, то й буду слiпий. Скажуть-нехай сиротi сонце не... - Шевченко не доказав, захлипав.

Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.