Широкий шлях

Було стемнiло, знову виднiє. Iз-за чиєїсь клунi визирає повний мiсяць. Вибравсь вище, мов пiдпалив бур'яни - засяяли. Свiтиться, як гадючi очi, люта кропива, синiм полум'ям палає гiркий полин, зелено висвiчує запiнена, скажена блекота. Високi будяки, як злодiї, з кiллям... Страшно й цiкаво... А що тут дiється пiзньої ночi? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак пiд голову, лiг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" - i чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить - над головою шелест: Оксана?

Сердито й лагiдно:

- Ось де вiн, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! - Катря.

V

А святами - до дiда. А тодi - до Оксани. У старого Iвана Шевченка, Тарасового дiда, святами завжди повно людей у хатi: дiд Iван грамотний, i в нього є велика книжка про святих мученикiв. Дiд Iван надiває олив'янi окуляри i починає повагом вичитувати про великi муки святої Варвари. Хто з бабiв слухає, хто куняє, чоловiки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вiкна й дверi поодчиненi, i знадвору чути веселий гомiн на уличцi. Тяжка й гiрка була та панська неволя, та не тiльки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом i спiвають, i жартують, i потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу - сила, не вмирати ж усiм. Чути у вiкно - на улицi регiт, раз за разом поривами. Дедалi дужче.

- Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, пiти послухати, що там вигадує старий дурень.

Кидає набiк мiнею, виходить iз хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гостi. Посеред майдану - гурт людей, старi, дiти, молодь, обступили кругом старця - то нiма тиша, то шалений регiт. Ближче - чути тихий глухий старечий голос сипав якiсь немiчнi жарти. Ще ближче - чути тихий веселий шум струн на кобзi, як живий вiтер. Додає словами, аж гуцається:

Ой дiвчина-горлиця
До козака горнеться,
А козак, як орел,
Як побачив, так i вмер.

Кiнчив, витирає пiт полою.

- Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать! - хтось iз старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осмiхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає слiпий. Певно, якi зiбралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашумiли струни... Залунав змiцнiлий голос. Урочисто, як святе письмо:

Ой, тисяча сiмсот дев'яносто першого року
Прийшов указ од царицi Катерини
З Петербурга-города...

Всi старi обличчя розцвiли, очi засяяли. Перезирались, смутно хитали головами - багато з старшого вiку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Сiч.

Мимохiть пiднiмались шапки на головах вгору i по-вовчому загорались очi. Зразу одчувалось, що тут пiд крiпацькими ланцюгами буяє сила - велика, могуча, що її не задушиш, що тiльки стряхнеться вона, то розiрве тi ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвiє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панiв тих - жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тiльки зараз - цить...

Мiж старими тута ж вертяться дiти, намагаючись угадати, чого це старi так затурбованi. Мало що розумiв i малий Тарас Шевченко з того, що спiвав кобзар, проте i в нього ворушилось у грудях щось гаряче i завмирало чогось маленьке серце.

Вирядили кобзаря, погомонiли, почали розiходитися. Вертається до своєї хати i дiд Iван з своїми гостями. Сiдає, зiтхнувши, за стiл дочитувати пекельнi муки святої Варвари, Євстафiя Плакиди. Цiкаве життя, аж дух захоплювало. Тiльки не тi вже думки в слухачiв - видно по гарячих очах. Ще цiкавiше. Сидять, як у якомусь снi. Хтось мимохiть перебиває читання.

- Що правда, то правда - мучили й тодi добре, тiльки усе ж, мабуть, на палi не садовили.

- Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий i засмiявся.

- Або, кажуть, пекло! - раптом, одсунувши убiк книжку, мiняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вiтром здуло з його обличчя. Мов i не вiн.

Не на тiм свiтi, на цiм розвели його пани над нашими душами. Пан - гiрше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як i їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увiрветься - хай тодi не просять - не помилують.

Раптом слухачi мов ожили, очi в усiх заграли. Один за другим:

- Дiду Iване, а розкажiть про Колiївщину!

- Еге, про Залiзняка та Гонту!

- Про гайдамакiв, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дiд замрiяно:

- Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далi од книжки, тряхнув чубом. Каже:

Хвалилися гайдамаки,
На Умань iдучи, -
Будем драти, пани-брати,
З китайки онучi...

I святе письмо лежить забуте, дiд починає розповiдати про тi часи, коли гайдамаки панiв рiзали та палили, як ножi святили, як вирiзували Умань. Слухали сусiди, нiмiли од жаху, чуб здiймався вгору.

А то чиї там оченята горять у кутку на припiчку, як iскри? I не дише.