Широкий шлях

I пiшло Тарасове життя без пуття, без шляху битого... Найнявся пасти вiвцi. Сам сяде з книжкою в ровi, а вiвцi - в спаш. Довiдались, прогнали. Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: iди, будемо коло землi хазяйнувати. - Воли стоять у плузi, а погонич - у бур'янi хату кривобоку малює. Смоки з булиги вирiзує...

- Нi, не буде й хлiбороба з тебе. I хлопець нiби не дурний, тiльки, мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати!

Велять одно робити, а вiн сiв малювати хату, спiває. Не вийшло з Тараса i стельмаха.

- Нi, коли ледащо зародиться, то так ледащом i зостанеться. - Почали всi, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидiв у школi та й усе.

Тiльки нiяк Тарасовi було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився iз рукава кулаком i знову заторохтiв.

- Нi, в школу нема повороту. Радять знову, - iди, он пiп наймита шукає, це якраз для тебе служба, пiп такого й шукає: або дурного, або калiкуватого, або ледачого - аби дешевого.

Думає Тарас: "Ну що ж, ледащовi хочеться теж жити в свiтi", - i пiшов до попа за кухонного попихача.

- Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! - гуп у спину. Пiшов Тарас, похилившись. "Нехай! Так i треба ледащовi". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очi, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очi - соромився. "Наобiщав усячини, а сам пiшов до попа в наймити". Далi перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду.

Аж раз увечерi iде через мiст i чує за спиною:

- А зажди, Тарасе, я щось скажу тобi! Озирнувся - вона, виросла, струнка, як очеретина, очi ще чорнiшi стали, а з-пiд хустки вибиваються кучерi. Серце забилось, рвуться i смiх, i плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах i жалощi, i смiх, i радiсть.

- Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув i думать, - засмiялась. Так i згорiв Тарас, як на огнi. Не втерпiла:

- Та ти в цiй свитi, як довгопола Марина.

Затулився рукавом, далi од неї.

- Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотiла, Тарасе, зажди, щось скажу...

Тарас бiгом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попiвський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку пiд лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... I раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтiли. Здавалося, що вiн оживе, одужає, як почне малювати, перемiниться... Знову забилося серце:

"А спробую ще раз". Чув вiн багато гарного за хлипнiвського маляра: "Пiду до нього! Пiду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчiть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тiльки на маляра, - а я вам вiк того не забуду". Вирiшив, аж повеселiв, поживiшав. Другого дня й пiшов, нiч не спавши.

Подивився хлипнiвський маляр на Тарасовi малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путнiй маляр". Тарас i ушам своїм не вiрить. "А тарасiвський дяк он каже, що нiчого з мене не вийде". - "А вiн звiдки знає?" - "По долонi побачив". - "Плюнь ти тому дяковi межи очi. Оставайся на кiлька днiв у мене на спробу, а тодi скажу останнє слово".

Побув Тарас на спробi у маляра в Хлипнiвцi два тижнi. Маляр йому й каже знову:

- Як казав ранiш, так i тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде дiло - маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обiщав прийняти i прийму, тiльки спершу зроби ти от що: сам ти крiпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панiв нарiкання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхнiх крiпакiв, сходи ти спершу про всякий случай у Вiльшану до управителя, хай дасть записку на дозвiл.

Не чув на себе лиха Тарас, - бiг до Вiльшани, землi не чуючи пiд собою. Радий, щасливий, тiльки снiг рипiв пiд ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр i маляр". По дорозi забiг ночувати у Кирилiвку. Були зимовi свята. Снiг. Мороз. Висипали вечiрнi на небi зорi. В селi повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду iти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Нi, хай як дадуть у конторi записку". Крiм того, хлопцевi не хотiлось показати знову себе Оксанi у цiй довжелезнiй свитi. Як пiп у рясi. "Буду вертатись iз Вiльшани, зайду до Катрi - полагодимо свиту, пiдрiжемо рукава, поли, позалатує дiрки, що мишi прогризли, то й можна буде надiти. Надiну ту сорочку з вишиваним комiром, що той раз покинув у неї, то й зовсiм буде добре... А сьогоднi краще не попадатись їй на очi". Щоб часом випадково не зустрiнутись коло її двору, пiшов iншою улицею.

Хоч було темно, Тараса впiзнали по старiй батьковiй свитi, що телiпалась мало не по п'ятах.

- А, отче Тарасе? Пане пiддячий! Iди до нас, Тарасе! - гукали часом з-пiд хат хлопцi. Його в селi жалiли й любили.