Широкий шлях

"Нi, не пiду я за кобзаря, пiду за маляра", - Оксанин десь голос. Стало тепло так у грудях, любо. Сонце десь свiтить, потiчок дзюрчить, зозуля... Нi, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп!

Почало щось гупати, аж хата двигтiла. Тарас довго не прокидався, таки розбудило. Пiдвiв голову, дослухається. "Рано почали!" - глянув у щiлку, надворi день: "Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сiнях дяк рубає". З-пiд стрiхи вилiз надвiр, пiдходить до вiкна. Аж там: гульня аж курить. В хатi дим од люльок, як хмара. На столi пляшки, чарки, миски. Гостi в диму метушаться, як тiнi, не можна впiзнати. Гам, спiви, гопак. Спершу, здається, садять ногами без музикiв, далi чутке ухо Тарасове вловило тихий шум струн: кобза. "Це ж вiн замiсть цимбал гукнув старого Кирила".

Що ж то за гостi в нього - додивляється. Дяк iз Тарасiвни, дяк моринський, титар. На ослонi Кирило - нiс червоний - вже пiд чаркою. Бугорський вже готовий: в однiй жилетцi вибиває ями на долiвцi. Вимазався, як манiя. Крiзь дим видно - в печi горить огонь. Коло печi порається сусiдка - ота кривонога Хима. Лице червоне, аж блищить од огню i од чарки, очi смiються - теж вихилила не одну повну. На рогачi в неї сковорода, на сковородi шкварчить порося. "Де ж це вiн узяв його? Може, хто принiс? - думає Тарас, ковтаючи слину. - Або щось продав?"

- А, ось де вiн! - гукнув хтось у хатi, помiтивши Тараса. Кобза умовкла. Затих i гопак. Видимо, була про нього недавно в хатi розмова.

- Ось хто заспiває нам "Чумака"!

Обiзвався iменинник милостиво:

- Iди, ледащо, чарку вип'єш.

Тарас нахмурив брови:

- Не треба менi вашої чарки, подайте менi, он на покутi, мiй кашкет. - Бугорський одразу озвiрiв, нiби аж прохмелився, вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасовi в лице.

- Думаєш, будемо прохати? На, та лети к чортовiй матерi.

Тарас на льоту вхопив кашкета i зник, як у воду. В хатi знову розмовляє дяк:

- Уперта, бiсова кров, як тур. Уже ж я його i учив добре - не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав - були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити... Ану, Кирику, чого замовк? - Очi налились кров'ю, взялись склом, зцiпив зуби, почав пiдборами, одгинаючись, вибивати в долiвцi ями. Стовпом стала курява.

Од села до села
Танцi та музики -
Кури, яйця продала,
Маю черевики...

Ходив до дядька радитись: "Ну, що ж, про мене, хоч i в малярi! - запихається. - Коли нагодився на обiд - сiдай до гурту".

Надвечiр Тарас знову навiдався до школи. Надумав твердо: "Заберу халявки i завтра зранку в Лисянку". В школi гуло, як i ранiш. Ще чути було якiсь жiночi вискливi спiви. "Та й угаву на них немає". Зазирнув У вiкно: вештаються якiсь п'янi молодицi. "Ну, тепер i в хату краще не заходить. Пiти спати? Нi, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди". Сiв на призьбi... Увечерi школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур'янах. Сама облупана, немазана, вiкна побитi... Призьбу порили свинi - пiдрили дiрку в кутку пiд iкони.

Коло вiкна мiзерна вишенька, обтрiпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи нiмо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. I вишенька, i бур'яни, i вся школа... Пiзно полохливi люди бояться мимо неї проходити; дiвчата - бiжать.

Хтось iшов мимо, глянув, обзивається.

- Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.

А Тарасовi чогось зовсiм не смутно. Така ясна зiйшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарiлися тихим свiтом лупанi стiни в школi i зазолотiла трухла стрiха. Глянув, мимохiть спало на думку, заспiвав:

Ох зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя...

Потiм почав мрiяти; "Як прийде-скажу: ти моя зiронька". Може, ото й вона: iде помалу, хвиськає лозинкою.

- Оксано, це ти?

- А то ж хто.

- Проти череди?

- А то ж куди.

- Ось iди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, iде.

Iшла помалу, а задихалась, аж серце стукає.

- Ну, що?

- Та йди ближче.

- I звiдцiль почую.

- Знаєш, я кидаю вже дяка, пiду в Лисянку.

- А чого? - затурбовано, - не помирили?

- Нi, не те: буду там учитися на маляра.

- О? Так уже годi на кобзаря - пiдеш на маляра? - осмiхнулась, цiкаво блиснули в темрявi очi. Нiби зняла дiвчина з неба двi зорi та й грається ними, як жаринами.

Тарас з гордощами:

- Рокiв за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

- А що вже, як маляр? - хвиськає лозиною об дорогу.

- А як що? Що схотiв, те й намалював: схотiв - дерево, схотiв - хату, а схотiв - козака. Зароблю грошей - поставлю хату з вiконницями. Вiконницi розмалюю лiлеями або барвiнком, а на дверях... козака змалюю на стiнi. - Тихiше: - Тебе змалюю та й приб'ю в хатi. Хочеш?

Дурно дiвчина здержувала радiсну осмiшку, розтягало губи, як руками.

- Таке ти й вигадаєш! - А сама ступає ближче, нiби хоче у вiкно заглянуть. Прихилила очi до битого вiкна: