Широкий шлях

Коло церкви смiх, галас. Меншi й бiльшi дiти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впiзнав Тараса:

- Гляньте, "довгопола Марина" знову в селi з'явилась! Тарасе, де це ти був i досi, що тебе в селi не було видно? Що, вже книшi попiвськi покинув та латаний кожух? - Хоч часом i смiялись iз Тараса, проте жалiли його i любили.

- Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надiв. Чого скинув попiв кожух?

Тарас не ображався на смiх i на жарт одповiдав жартом:

- Щось менi тi книшi завадили, а кожух - роздивився - не на мене шитий...

- Ну, вже як i ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцевi й очi повилазили! Регоче гурт, смiється Тарас.

- Ех! Та нехай же i той сирота у дранiй свитi раз спуститься з гори! - гукає вiн i, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бiгу, гуцає в саму гущу саней, падає горiлиць на чиїсь колiна, на руки, на ноги...

Вереск, метушня, цiлий рiй блискучий навкруги очей, а мiж ними чиїсь засяяли, як зорi... Чиї це? "Оксана!" - впiзнав Тарас, i все в головi завертiлось. Що воно? Сани, здавалось, шумiли й свистiли на одному мiсцi, на одному ж мiсцi гуцалi зорi, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так бiжать-бiжать, поки ворота стукнулись об сани i стали.

- Приїхали! - хтось гукає, i всi починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима - гора, церковця геть-геть одбiгла на гору, а над нею десь високо-високо зiрок-зiрок у темному небi, як золотого маку... Хтось рiдний, радiсний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тiльки одчуває, як радiсно серце забилося. Сiпає його за рукав: - Чуєш чи нi? - Кидається, як зi сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новiй свитi, в червонiй хустцi, аж дух забило. Нiколи ще такого не бачив.

- Що таке?

- Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селi?

- А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервонiла.

- А хiба ж нi! Я думала, що ти розсердився отодi та й змандрував iз села. Де ти, питаю, був оце?

- Тепер я у Хлипнiвцi. Учуся на маляра.

- Таки на маляра?! - i очi в неї засяяли. Тарас нашвидку розповiв, що затримка тiльки за дозволом од управителя. Завтра зранку вiн пiде у Вiльшану. Оксана хотiла iще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.

- Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона i почервонiла. Тарасовi теж у лице вдарило жаром. Стиха:

- А де?

Трохи вернулась, щоб другим не було чути:

- У вербах, на ставу, - одними губами, i побiгла вгору доганяти сани.

- На добранiч! - гукає вiн до гурту.

- До завтрього! - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, i тiльки десь унизу самi собi рипiли на снiгу чоботи, приграючи i приспiвуючи: "Маляр, Оксаночко, зiрочко вечiрняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгi поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай i в дранiй свитi, а ж таки щасливий, трясця його мамi".

Як прощались, думали - на час, сиротi й щастя, що стрiтися раз. А вийшло так: тiльки вони й бачили одно одного довiку. Не на день, не на рiк, а навiк...

Не почуваючи нiякого на себе лиха, другого ж дня пiшов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мрiяв, що скаже увечерi. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високi палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...

Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:

- Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

- Нащо ж я вам?

- Оддамо тебе в кухню до кухаря.

- А як я хочу в маляри?

Засмiявся управитель, засмiявся писар i всi, хто був у конторi. Видно, що ще не учений.

- Забув, що крiпак.

Управитель, пересмiявшись:

- Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.