Серед темної ночi

Щоб не сперечатися бiльше, Денис замовк. Вiн заночував у кума, а вранцi вернувся додому.

Було свято. Домаха пiшла до церкви. Мати поралась бiля печi, батько й Зiнько були в хатi.

- От, тату, викохали синочка-коновода! - озвався Денис до батька.

Старий мов здригнувся:

- Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?

- Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого! - злiсно вiдповiв Денис, роздягаючися i сердито кидаючи чумарку на пiл.

- Не лютуй, а краще до ладу розкажи! - звелiв батько.

Денис почав розказувати. Вiн i поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можна було довiдатись. А от тепер уже довiдавсь… I вiн поряду оповiдав усю подiю.

А старий Сиваш слухав, похилившись кiнець столу, про свою ганьбу вiд рiдного сина та й не помiчав за великим смутком, що пекучi сльози котилися йому по обличчю, по бородi й падали великими ясними краплями на спрацьованi почорнiлi руки.

Дожився! Хiба вiн того сподiвався, того дожидав? На старiсть йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усiма людьми i його, i ввесь рiд iзганьбив!.. Нiколи цього не було, щоб iз-помiж Сивашiв злодiї були. А отже…

Мати стояла бiля печi, прихилившися в кутку до рогачiв, та й собi втирала сльози. Зiнько сидiв такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сiм'ю.

А Денис усе оповiдав, не помiчаючи того нiчого, розпалений своїм оповiданням, згадкою про вiдбуту боротьбу. Вiн доказав i змовк, i всi мовчали. Тiльки материне хлипання чути було серед тишi. А Денис, незважаючи на те, правив своє:

- Цього не можна так попустити. Це вiн i далi буде все село грабувати та й нас. Я пiду у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.

- Денисе, чи ти розуму не згубив? - понуро спитав батько.

- Чого б я розум iзгубив?.. А що.ж я - подарую йому троє коней, чи як?

- Ех ти, безсоромний, безсоромний! - гiрко й докiрливо промовив батько тихим голосом, що ще тремтiв од недавнiх слiз.- Дак ти пiдеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сивашi злодiї?

- Та це ви через те так кажете, що ви вже старi, вам байдуже про хазяйство, а нам iз Зiньком треба своє добро берегти.

- А ти, Денисе, на мене не здавайсь! - озвався поважно, з притиском Зiнько.- Менi честь милiша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, я на брата не пiду виказувати, самого себе ганьбити.

- Хi! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а вiн. Ну, як собi знаєте, коли такi добрi та багатi! А я того не подарую, бо менi нi з чого дарувати. Я зараз до врядника! - I вiн почав удягатися.

Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса i вчепилася за його:

- Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!

- Одчепiться, мамо! - сердито гарикнув Денис i вирвав у матерi свою руку.

- Облиш його, стара! - озвався батько.- Слухай ти! - загомонiв вiн до Дениса, i голос його задзвенiв так гостро, що той ураз спинився.- Я того тобi не дозволяю i велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрi, а не ти! Пiдеш казати - прокле-ну i сьогоднi ж викидаю тебе з усiма твоїми манатками з хати, щоб ти менi її не ганьбив! I нiчого не дам.

Денис знав батька. Вiн був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на пiл i пiшов з хати мовчки, тiльки дверима грюкнув так, що аж щпаруни посипались.

Вiн справдi облишив iти до врядника, але не мiг утерпiти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пiшла по всьому селу. Довiдався й урядник i пiшов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нiчого вiн не знає, а конi самi знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нiчого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нiчого й не мiг зробити. Звiсно, можна потрусити i знахаря, i Романа, та хiба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але заняти не можна було, бо нi до чого причепиться.

А люди, довiдавшися, що то свiй злодiй краде, ще бiльше почали турбуватися. Цей знає всi закуточки й суточки, то вiд нього нiде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачiв ще бiльше найняли. Ночували завсiгди бiля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всi були на Романа дуже лихi; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що тi хазяї, яких вiн коней позбавляв, то тi кляли так, що й кiсточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсiм зубожiло, а всiм. iншим довелося позичати грошей на конi. Тепер Романовi страшно було й поблизу Диблiв проходити, коли не хотiв головою наложити.

Але пiсля подiї в Чорному яру крадiжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люди; а Роман думав собi iнше.

Частина третя. ЛЕВАНТИНА