Серед темної ночi

Знахар нi пари з уст, мов нiкого i в хатi нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли i несмiливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловiк iще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчинi. Бере зiлля i зв'язує пучечками. Позв'язував усе, що було на столi, зложив докупи. Тодi глянув на їх.

Глянув - i Денис одразу зрозумiв, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.

- А, здоровi, дядьки! Що скажете?

- До вашої милостi,- гостi вклонилися.

- Сiдайте та кажiть!.. Хоч я…- припинився i так пильно на обох поглянув,- i знаю, чого ви прийшли, та все ж кажiть.

Посiдали. Тонконоженко почав розказувати. Гост-рогляд слухав мовчки, iнодi тiльки покивуючи головою, мов потакуючи.

Вислухав, подумав…

- Посидьте тут, а я пiду подивлюсь. Пiшов з хати. Дожидаються куми, i кожна хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.

Рипнули дверi, Денис iз кумом здригнулися. Увiйшов знахар, сiв мовчки за стiл, подумав…

- Так-так-так… Одна конячка була гнiда, з лисиною на лобi?

- Вона! - скрикнув Тонконоженко.

- На переднiх ногах мички бiлi?

- Їй-бо, вона! - Терешко аж зiрвався на ноги: не мiг висидiти.

А знахар спокiйно та байдужно казав далi:

- А другий кiнь вороний, добрий кiнь.

- Ой, добрий! - вигукнув бiдолашний хазяїн доброго коня.

- Так… Знаю, де твої конi. Можна знайти.

- Дядьку! Будьте милосерднi! Скажiть - де! Я вже вам не пожалiю!..прохав Тонконоженко, стурбований надiєю побачити знову свої конi.

- Та що ж…байдужно, не поспiшаючись, одказав знахар,- можна й сказати… аби було за що.

- Та я хоч i зараз ладен… Кажiть - скiльки! - поспiшавсь Тонконоженко.

- Двадцять п'ять карбованцiв положи - матимеш конi.

- Ой, це ж начебто й дорого буде! - зажурився Тонконоженко.

- А конi ще дорожчi. Мабуть, за кожного рублiв по сорок дав?

- За одного сорок, а за другого сорок i три.

- Отож бачиш. А тепер ще подорожчали конi, то вже за їх не вiсiмдесят три взяв би, а може, й сотню. I я ж не можу дурно робити: воно й менi стоїть. Та про мене - як знаєш…

Устав i почав знiмати з кiлочкiв зiлля та розкладати на столi, мов йому вже й байдуже про Тонконоженковi конi.

Жалко було Терешковi таку силу грошей давати. Та бачив, що iнак не поможеться. Спробував ще поторгу-ватися з Гостроглядом, дак той i не озвався. Довелося витягати грошi. Не було з собою всiх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стiл. Знахар мов i не глянув на них.

- Сьогоднi в нас п'ятниця…- почав казати,- так, отже, в понедiлок, як сонце зiйде, пiдеш у Чорний яр… Знаєш? Там будуть твої конi стояти, прив'язанi до великого дуба, що росте посеред яру, аж на днi.

- А як не будуть? - несмiло спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як грошi пропадуть?..

- Кажу, що будуть, то будуть,- сердито вiдказав знахар.- А коли не ймеш вiри, то хоч i назад грошi забери,- менi однаково. Тiльки вже тодi й коней там не побачиш.

Тонконоженко злякався й змовк.

- Та нiкому й словечком не пробовкнися, аж поки додому конi приведеш. Тодi кому хоч кажи. А скажеш ранiше, то й коней не побачиш, i сам бiди не минеш. Чуєш?

I так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженковi мов поза спиною снiгом сипнуло.

Денис спитався:

- А чи не можна б, дядьку, так, щоб i про злодiя довiдатися - хто вiн такий є.

- Ге! Чого схотiв! Буде й того, що конi знайдуться! - одказав знахар.Того не можна. Воно, сказати, можна й те, да тiльки тодi вже повiк-вiчний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можна ворожити,тiльки про одно.

- Та бог з ним! Менi вже хоч би конi! - махнув рукою Тонконоженко.

Попрощалися й пiшли. Жалко було грошей Терешковi, та веселило хоч те, що конi знайдуться.

Пiшли нашi додому, а згодом, слiдком за ними, подався й Гострогляд. Узявши палицю, та й пiшов полями та гаями зiлля збирати. Збираючи зiлля, дiйшов до Гапонового хутора: вiн же був бiля дороги з Чорноуса в Диблi.

- А що, клює? - спитав Гапон, увiвши гостя в хату.

- Тонконоженковi конi… Ось двадцять i п'ять…- Вiн розказав про те, як приходили Терешко з Денисом.- Двадцятка вам, а п'ять рублiв мої. Нехай вашi хлопцi виведуть конi у Чорний яр,- так, щоб на понедiлок на схiд сонця були там прив'язанi до того великого дуба.

- Отож-то й бiда менi, що конi вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав приїхати за дiлом, дак я, щоб тихше було, вiдiслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями клопiт: один хворий лежить, а другого далеко послав за дiлом.

- Шкода… Якби ж я знав, то я б iнак якось…

- Ну, та дарма! Менi треба поїхати в город. То перекажу Ярошевi, щоб хто з його хлопцiв вивiв конi.

- Ото й добре!..

Приятелi розiйшлись.