Серед темної ночi

- Зiнечку, братику рiднесенький! Не можу я тобi бути дружиною!.. То в тебе серце золоте, душа твоя свята… А де ж менi тобi дружиною бути? Та з тебе люди смiятимуться, просвiтку тобi не буде… братову покритку взяв…

- Що менi до людей?.. Хай люди що хочуть говорять, аби менi ти люба була. А кривдити тебе я не дозволю нiкому.

- Та людям рота не замажеш… казатимуть, що схочуть, бо на мене тепер вiльно казати… Не хочу я, щоб через мене свiт собi зав'язав!.. Вiзьми собi дiвчину гарну, чесну,- вона тобi буде дружиною…

- Ти менi милiша за всiх.

Перестала плакати, випручалася з рук…

- Сядь, Зiньку, сядь там! Не займай мене! Сiв на лавi.

- То твоє серце добре озивається, так каже. Хай тебе бог благословить!.. Щастя з любою дружиною дасть!.. А мене, братику, не займай! Моє вже пропало… Дружиною тобi не буду… нiколи… Тiльки рано й вечiр молитимусь за тебе.

Стояла як бiль бiла, тiльки очi великi й глибокi сяли якимсь дивним сяєвом на схудлому, змарнiлому обличчi…

А вiн умовляв її, силкуючися добрати слiв таких, щоб зайняти їй серце зглибока. I займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не знав як, але не мiг її слова побороти.

З тим пiшов з хати.

А вона, сама зоставшися, похилилась на пiл, припала до дитини та й занiмiла… тiльки здригалося тiло, знеможене хворобою й пекучим горем, тiльки болiла душа так, як ще нiколи не болiла, мов прощалася з усiм, що є красного та ясного в життi, з усiма пахощами, теплом i свiтом його…

Зiнько йшов i думав про те, що йому робити. Не любив покидати того, що починав. Постановив переча-сувати, поки Левантина заспокоїться та роздумається, побачить, що так лiпше, як вiн каже. А тим часом мав порадитися, поговорити про це з батьком.

I незабаром, бувши з ним на самотi, заговорив, що хоче сватати Левантину.

- Як то? - спитав старий Сиваш, дивуючися. Зiнько почав розказувати, як i що вiн про це думає… Старий аж розсердився:

- Що це ти, сину, вигадав? Хiба ж так годиться? Чи тобi нема отецької дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?

- То ваша онука, тая дитина, тату.

- Що ти менi вибиваєш очi тiєю онукою? Хiба я їй велiв Романа до себе пускати? А тобi грiх великий, що ти надумав братову покритку брати.

Увiйшла мати, довiдалася, про що мова, i ще гiрше надалася на Зiнька:

- I не вигадуй менi! I слухати того не хочу! I очi мої на неї не дивляться! Поки я в хатi - вона в хатi не буде.

Зiнько починав сердитися:

- Вам хочеться багатої собi невiстки, а про те не думаєте, що нам усiм треба дбати, щоб Романiв грiх спокутувати, занапащену дiвчину обрятувати.

- Нiхто її не занапащав! - оступалася за Романа мати.- Сама до його бiгала. Коли набiгала, то нехай з тим i панькається, а в моїй хатi не буде її!

- Якби її Роман брав,- озвався батько,- я не то не боронив би йому, а ще й звелiв би. Може, вона менi й не пiд мислi, та вже коли так сталося, то треба. А тобi не годиться, грiх!

- Грiх? - сказав Зiнько.- Нiякого, тату, грiха тут нема. Грiх покинути покривджену дiвчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду - це не грiх.

- Авжеж! - розсердився Сиваш.- Ти знаєш! Мудрi такi поробилися, що за батькiв розумнiшi. Споконвiку грiхом було, а тепер уже в вас добром стало!

- Не все, тату, те правда, що споконвiку правдою серед людей славлено.

- Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-i перестане. А ти менi те й з думки викинь, бо я того нiколи не попущу!

Зiнько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.

А тим часом у Левантини новий був клопiт: дитина нездужала. Баба Олiйничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тодi впала. Воно до того й пiдхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тiльки два тижнi, й умерла.

Левантина йшла за маленькою труною i плакала гiрко. Бо це вже не дiвчина була, що їй дитина свiт зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…

Другого дня ввечерi Левантина пiшла до Струкiв. Увiйшла в хату i несмiливо стала бiля порога. Сiм'я саме вечеряла, i за столом сидiла нова наймичка. Та Левантина й сама не хотiла жити в Струкiв, а за iншим прийшла.

- А, здорова! Чого тобi? - вiдказала Стручиха не-прихильно на її здоровкання.

- Прийшла вам подякувати за службу, тiтко, та щоб ви менi грошi мої вiддали.

- Якi грошi?

- А за вами ж моїх зароблених шiсть рублiв.

- Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу цiну наймати, а тепер ще й грошi править! Нема в мене твоїх грошей! Якi були, то всi пiшли на дорогу цiну оцiй дiвцi.

То було правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, нiж iз Левантиною, але ж вона не хотiла пам'ятати, що на всьому селi нiхто так дешево не жив, як у неї Левантина.

- Тiтко,озвалася дiвчина,- а бог же бачить!

- Що ти менi тим очi вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами зазналася! Iди собi, йди вiдкiля прийшла!

Струк розсердився:

- Що ти справдi, стара, вередуєш? Коли дiвчина заробила, то вiддай! Ну, вiдверни там, що переплатила Гапцi, а то вiддай!