Сендвіч із шинкою

У Челсі все залишалось по-старому. Одна група сташокласників випустилась, а на зміну їм прийшла інша група, зі спортивними машинами й дорогим одягом. Вони мене не чіпали. Я їх не цікавив, вони ігнорували мене. Вони були зайняті дівчатами. Вони ніколи не розмовляли з бідняками.

Приблизно через тиждень від початку занять я заговорив з батьком під час обіду.

«Послухай,» сказав я, «мені важко у школі. Ти видаєш мені 50 центів кишенькових грошей на тиждень. Не можна збільшити суму до долара?»

«До долара?»

«Так.»

Він запхнув повну виделку нарізаних маринованих буряків до рота й прожував. Потім поглянув на мене з-під своїх кучерявих брів.

«Якби я давав тобі по долару на тиждень, це б виходило 52 долраи на рік, а це, у свою чергу – що мені б довелося працювати додатковий тиждень, аби забезпечити тебе цими грошима.»  

Я не відповів. Тільки подумав, о боже, якщо так вважати, враховувати кожну дрібницю, то не можна купувати взагалі нічого: хліба, кавунів, газет, муки, молока чи крему для гоління. Я більше нічого не сказав, тому що коли ненавидиш, то не просиш…

Ті багатії полюбляли ганяти на своїх тачках швидко, видовищно, палячи гуму на колесах, а потім навколо їхніх блискучих машин збиралися дівчата. Заняття були для них розвагою, всіх їх очікував коледж, а уроки були просто для годиться, їх рідко коли можна було помітити з підручниками, швидше за все їх можна було зустріти коли вони саме газували, від’їжджаючии з тротуару з повною машиною дівчат, що вищали й реготали. А я дивився на них зі своїми 50 центами в кишені. Я навіть не вмів водити машину.

Тим часом бідняки, ізгої й ідіоти продовжували гуртуватися навколо мене. Я любив обідати під футбольною трибуною. У мене завжди був пакет з двома бутербродами з ковбасою. Потім підходила решта, «Привіт, Хенку, можна поїсти з тобю?»

«Пішов нахуй звідси! Я не буду повторювати двічі!»

Уже й так доволі багато з них встигли налипнути на мене. По великому рахунку, мені було байдуже до них: до Лисого, Джиммі Хатчера і до худого незграбного єврея, Ейба Мортенсона. Мортенсон був круглим відмінником, але одним з найбільших придурків у школі. З ним було щось явно не в порядку. Коли в нього в роті збиралася слина він, замість того, щоб плюнути на землю й позбутися її, плював собі у руки. Я не знав, для чого він це робить і навіть не питав його. Мені не подобалось питати. Я просто дивився на нього й гидувався. Якось я повертався з ним додому і дізнався чому він був відмінником. Його мати змушувала його увесь час просиджувати над підручниками. Вона змушувала його прочитувати всі книжки знову і знову, сторінку за сторінкою. «Йому треба скласти іспити,» сказала вона мені. Їй навіть на думку не спадало, що ті книги могли й помилятися. А може їй це було байдуже. Я в неї не питав.

Я почувався так, ніби знову потрапив у середню школу. Мене оточували одні слабаки, замість сильних, уроди, замість красенів, невдахи, замість переможців. Здавалося, ніби мені на роду написано провести з ними все життя. Та найбільше мене непокоїв той факт, що я не міг опиратися усім цим жалюгідним ідіотам. Я був ніби купа гівна, що притягує мух, а не квіткою, котру полюбляють метелики і бджілки. Я хотів, аби вони мене залишили, найбільше мені подобалось бути самому, так я почувався чистішим, та мені не вистачало клепки, щоб позбутися їх. Напевно, вони були моїми повелителями: іншими формами мого батька. Так чи інакше, було важко витримувати їх поряд, поки я їв свій бутерброд.

37

Та іноді трапляося і щось хороше. У одного мого знайомого хлопця, що жив по сусідству, Джина, був приятель, Гарі Гібсон, котрий провів один професійний бій (і програв). Якось ми з Джином стояли біля його подвір’я покурюючи сигарети, як раптом звідкись узявся Гарі Гібсон з двома парами боксерських рукавичок. З Джином саме  були  його старші брати, Ларі та Ден.

Гарі Гібсон був задирою. «Хто хоче потренуватись?» кинув він. Ніхто нічого не сказав. Старшому з Джинових братів, Ларі, було десь 22. Він був найбільшим з них, але занадто сором’язливим і дещо дивним. У нього була величезна голова, він був низьким і коренастим, дійсно гарно складеним, та боявся абсолютно всього. Тож як тільки він сказав, «Ні, я не хочу битися», ми поглянули на Дена, середнього. Ден був музичним генієм, він майже виграв грант на навчання, та йому не пощастило. Хай там як, та як тільки Ларі відкинув виклик Гарі, Ден відразу ж одягнув рукавиці.

Гарі Гібсон був блискучим сучим сином. Навіть сонце відображалося на його рукавичках якось по-особливому. Він рухався точно, впевнено й граційно. Він буквально витанцьовував навколо Дена. Ден чекав. Гібсон провів перший удар. Він вистрілив, ніби з гвинтівки. У дворі було кілька курей, вони аж підстрибнули від того звуку. Ден відразу ж повалився. Він розтягнувся на траві, розкинувся руки, ніби якась дешева підробка Христа.

Ларі поглянув на нього й мовив, «Я йду в будинок.» Він швидко дійшов до дверей і зник за ними.