Сендвіч із шинкою

«Міс Акерман, а що сталося з тим чоловіком з великим носом? Він так і продовжив рости?»

«Містер Сліт?»

«Дядько з великим носом.»

«Це був містер Сліт.»

«Просто я його більше не бачу тут. Його вилікували?»

«Він помер.»

«Це все через той ніс?»

«Самогубство.» Міс Акерман продовжувала накладати бинти.

Раптом я почув як за стіною волав чоловік, «Джо, де ти? Джо, ти ж казав, що повернешся! Джо, де ти?»

Голос був таким гучним і сумним, що мені аж стало ніяково.

«І так кожного дня, вже цілий тиждень,» сказала міс Акерман, «а Джо так і не приходить.»

«І нічого не можна зробити?»

«Я не знаю. В решті-решт, вони всі заспокоюються. Так, а тепер притримай пальцем ось тут, поки я перев’язую. Ось так. Так. Чудово. А тепер відпусти. Добре.»

«Джо! Джо, ти ж казав, що повернешся! Де ти, Джо?»

«А тепер притримай ось тут. Отак. Тримай. Я хочу добре затягнути! Ось так. Зараз тільки закріплю.»

Вона закінчила.

«ОК, можеш одягатися. Побачимось післязавтра. Бувай, Генрі.»

«До побачення, міс Акерман.»

Я одягнувся, вийшов з кімнати й попрямував коридором. На сигаретному автоматі в холі було дзеркало. Я поглянув у нього. Просто чудово. Уся моя голова була перемотана. Я був увесь білий. Не було нічого видно, крім очей, рота, вух і жмутів волосся, що стирчали на голові. Я був захований. Це було неймовірно. Я закурив і озирнувся. Деякі пацієнти сиділи, читаючи газети й журнали. Я почувався особливим і трішки злим. Ніхто й уявлення не мав, що сталося зі мною. Автомобільна аварія. Бійка. Вбивство. Пожежа. Ніхто не знав.

Я вийшов з будівлі лікарні й зупинився на тротуарі. Я все ще чув його. «Джо! Джо! Де ти, Джо!»

Джо не приходив. Ніколи не варто довіряти іншій людині. Що там як, а у людей цього не було.

По дорозі додому я сів на заднє місце в трамваї, а цигарка пускал дим з моєї обмотаної голови. Люди виріщалися, та мені було байдуже. Тепер у їхніх очах було більше страху, аніж огиди. Я хотів, аби так тривало вічно.

Я доїхав до кінцевої зупинки й вийшов. День переходив у вечір, а я стояв на розі бульвару Вашингтона й проспекту Веств’ю, спостерігаючи за людьми. Ті, що мали роботу, саме поверталися додому. Скоро й мій батько приїде зі своєї уявної. А я не мав роботи й не ходив до школи. Я взагалі нічого не робив. Я був перев'язаний і стояв на розі, покурюючи сигарету. Я був крутим і небезпечним. Я шарив. Сліт вчинив самогубство. А я не збирався цього робити. Краще вбити когось із них. Я б забрав чотирьох чи п’ятьох із собою. Я б їм показав, що значить валяти дурня зі мною.

По вулиці в моєму напрямку йшла жінка. У неї були гарні ноги. Спершу, я заглянув їй в очі, потім поглянув на ноги, а коли вона пройшла – на її зад, я просто упивався її задом. Я запам’ятав її зад і шви її шовкових панчох.

Без своїх бинтів, я б не зміг цього зробити.  

34

Наступного дня я стомився чекати літаків, тому взяв жовтий зошит, що призначався для домашніх завдань. Вн був чистий. Я взяв ручку. Потім ліг у ліжко з зошитом і ручкою. Зробив кілька малюнків. Я малював жінок у туфлях на підборах зі схрещеними ногами й високо задертими спідницями.

Потім я почав писати. Це був твір про німецького пілота часів Пешої Світової Війни. Він літав на червному Фокері. А ще його недолюблювали інші пілоти. Він не розмовляв із ними. Він пив і літав один. Він не зважав на жінок, хоча вони й любили його. Він був над усім цим. Він був зайнятим збиванням літаків Союзників. На його рахунку було вже 110 літаків, а війна все ще була в розпалі. Його червоний Фокер, якого він назвав «Птах смерті», був відомий скрізь. Навіть наземні війська супротивника знали його, так як він часто пролітав низько над ними, уникаючи їх вогню, сміючись і скидаючи їм пляшки шампанського на маленьких парашутах. Барона Фон Гіммлена ніколи не атакувало менше п’яти союзницьких літаків. Він не був гарним, бо його обличчя було вкрите шрамами, та якщо придивитися ближче, він був просто красенем і це виражалося у всьому – у його очах, стилі, відвазі й лютій самотності.

Я списував сторінку за сторінкою, описуючи повітряні бої за участю Барона, про те, як він збивав по три-чотири літаки за раз, а потім повертався на майже розбитому Фокері. Він приземлявся, вистрибував із літака, поки той ще не встиг спинитися і прямував до бару, де брав пляшку й сідав за столик один, наливаючи стопки й випиваючи їх. Ніхто не вмів пити так, як Барон. Решта просто стояли біля бару й дивилися на нього. Якось, один із пілотів кинув, «Що таке, Гіммлен? Думаєш, що занадто крутий для нас?» Це був Віллі Шмідт, найбільший і найсильніший хлопець з підрозділу. Барон скінчив свій напій, поставив чарку, підвівся й повільно попрямував до Віллі, котрий стояв біля стійки. Інші пілоти відступили.

«Господи, що ти збираєшся зробити?» запитав Віллі, коли Барон наблизився.

Барон просто йшов на Віллі не відповідаючи.

«Боже, Бароне, та я ж просто пожартував! Мамою клянуся! Послухай, Бароне… Бароне… вороги скрізь! Бароне!»