Сендвіч із шинкою

“Нашій американській культурі,” сказала вона, “суджено стати великою. Англійська мова, поки що обмежена й структурована, буде заново перевідкрита й покращена. Наші письменники будуть використовувати те, що я називаю Американською мовою...”

Панчохи пані Грідіс були майже такого ж кольору, як і її шкіра. Здавалося, ніби на ній і не було панчох, ніби вона сидить перед нами оголена, але той факт, що це була лиш ілюзія, робив усе набагато кращим.

“Ми все більше і більше будемо досліджувати й розвивати нашу мову і цей новий голос не перебиватиме стара історія, старі  погляди, застарілі, мертві й непотрібні мрії...”

“Ляп, ляп, ляп...”

25

Керлі Вагнер викликав Моріса Московіца на бійку. Вона мала відбутися після уроків, про це прочули кілка хлопців, тому ми пішли за спортзал, щоб подивитись. Вагнер встановив правила, “Б'ємося допоки хтось не попросить припинити.”

“ОК, поїхали,” сказав Моріс. Це був високий худорлявий хлопець, дещо тупуватий, він ніколи не говорив багато й ні до кого не чіплявся.

Вагнер зиркнув на мене. “А коли я розправлюся з ним, візьмуся за тебе!” 

“За мене, тренере?”

“Так, за тебе, Чінаскі.”

Я пирхнув йому в обличчя.

“Я змушу вас поважати себе, навіть, якщо доведеться розправитися з усіма по черзі!”

Вагнер був самовпевнений. Він постійно тренуався на брусах, качав прес, чи бігав навколо стадіону. Він ходив вразвалку, та все-одно у нього було пузо. Він любив дивитися на всіх, як на лайно. Я не розумів, що йому вічно не подобається. Ми його дратували. Мабуть, він думав, що ми трахаємо всіх дівчат, немов скажені й ця думка не давала йому спокою.

Вони приготувались. Вагнер смикався, крутився, возив ногами, присідав і вставав, видаючи свистячі звуки. Він виглядав круто. Він зачепив Московіца трьома лівими джебами. Московіц просто стояв звісивши руки. Він нічого не тямив у боксі. Потім Вагнер зарядв йому з правої в щелепу. “Блядь!” крикнув Моріс і вдарив навідмашку з правої, Вагнер ухилився. Він контратакував Моріса чергою з правої та лівої. У того з носа потекла кров. “Блядь!” сказав він і почав молотити, немов навіжений. Було чутно тільки удари по Вагнеровій голові. Він намагався відбиватися, та його ударам бракувало тієї сили й люті, що була у Московіца. 

“Бляха-муха! Вмаж йому, Морі!”

Московіц наступав. Він влучив йому прямо в пузо. Вагнер зігнувся й опустився. Він став на коліна. Все обличчя в нього було в крові. Він опустив голову на груди й здавалося, зараз виблює.

“Здаюсь,” сказав Вагнер.

Ми залишили його за спортзалом, а самі пішли з Морісом Московіцом. Він став нашим новим героєм.

“Чорт, Морі, тобі треба йти в професіонали!”

“Та нє, мені ж тільки тринадцять.”

Ми пройшли до майстерні й стали на сходах. Хтось дістав сигарети і ми пустили їх по колу.

“Що той придурок від нас хоче?” запитав Морі.

“Та ну, Морі, хіба ти не знаєш? Він заздрить. Він думає, що ми трахаємо всіх дівчат!”

“Чому він так думає, я ж іще навіть ніколи не цілувався.”

“Серйозно, Морі?”

“Серйозно.”

“Тобі варто спробувати подрочити, Морі, це кльово!”

Ми помітили Вагнера, що проходив повз. Він витирав обличчя хустинкою.

“Агов, тренере,” вигукнув хтось із хлопців, “як на рахунок реваншу?”

Він зупинився й поглянув на нас. “Ану негайно повикидуйте цигарки!”

“Нєа, тренере, нам подобаєтья палити!”

“Давай, тренере, підійди й змусь нас викинути циграки!”

“Так, давай сюди, тренере!”

Вагнер стояв, вирячившись на нас. “Я з вами ще не закінчив! Я всім вам ще, так чи інакше, покажу!”

“Як ти збираєшся це зробити, тренере? Твої таланти обмежені.”

“Так, тренере, як ти це зробиш?”

Він розвернувся і пішов до своєї машини. Мені було його навіть шкода. Якщо ти ставиш із себе крутого, то треба вміти це довести.

“Гадаю, він думає, що до того часу як ми закінчимо школу, тут не залишиться жодної незайманки,” сказав один із хлопців.

“А я думаю,” сказав інший, “що йому хтось накінчав у вухо і тепер у нього сперма замість мозку.”

Після цього ми пішли. Це був дуже гарний день. 

26

Мати щоранку ходила на свою низькооплачувану роботу, а батько, котрий не мав роботи, також щоранку кудись ішов. Попри те, що більшість наших сусідів були безробітними, він не хотів, щоб і про нього думали, ніби він не має роботи. Тож кожного ранку, в один і той же час, він сідав у машину і їхав начебто на роботу. Щовечора він повертався о тій же годині. Мені це подобалось, адже я мав удосталь часу для себе. Хоча вони й зачиняли будинок, я знав, як туди пробратися. Шматком картону я підіймав гачок на дверях веранди. Вони замикали задні двері на ключ із середини. Я просовував під них газету й виштовхував ключ. Потім витягував газету з ключем на ній. Я відчиняв двері й заходив. Коли я йшов, то зачиняв двері веранди на гачок і замикав зсередини задні, залишаючи в них ключ. Потім я виходив через передні двері, закриваючи їх навісним замком.