Сапфірова книга

Ґідеон відпустив мене, і його обличчя набуло нейтрального виразу. О Господи! Що він тепер про мене подумав? У його зелених очах нічого не відбивалося, хіба що легкий подив.

— Мені… мені здалося, я щось почула, — пробурмотіла я.

— Окей, — мовив він з протягом, зберігаючи доброзичливий тон.

— Ти мене почула, — сказала горгулья. — Ти мене почула!

Створіння було завбільшки з кішку, мордочка його теж нагадувала котячу, проте між великими загостреними рисячими вухами на його голові стирчало двійко круглястих ріжок, окрім того, на спині в нього росли крильця, а ззаду був довгий лускатий, як у ящірки, хвіст, що закінчувався трикутником. І цим хвостом створіння било, як ошпарене.

— Ти можеш мене ще й побачити!

Я була німа як риба.

— Мабуть, нам краще вирушити в дорогу, — сказав Ґідеон.

— Ти мене бачиш і чуєш! — захоплено вигукнула горгулья. Вона вже зістрибнула з хорів і тепер стрибала по лаві вгору-вниз. В істоти був голос застудженої охриплої дитини. — Я це помічаю!

Тільки б не помилитись, інакше я її ніколи не спекаюсь. Я підкреслено байдуже ковзнула поглядом по лавах, коли йшла до виходу. Ґідеон відчинив двері.

— Дякую, дуже мило! — сказала горгулья і вискочила на вулицю.

Вийшовши і собі, я примружилась і подивилася на небо. Було хмарно, сонцем і не пахнуло, але, як на мене, тільки-но почало вечоріти.

— Почекай! — крикнула мені істота і смикнула за поділ сукні. — Нам кров з носа треба поговорити! Гей, ти наступаєш мені на ноги… Не вдавай, що ти мене не бачиш. Я знаю, що це не так.

З її рота вилилося трохи води, і на моїх черевичках із ґудзиками з’явилася калюжка.

— Ой, вибач. Зі мною це трапляється тільки тоді, коли я хвилююся.

Я подивилася на причілок церкви. Імовірно, це був вікторіанський стиль, зі строкатими вітражами і двома гарненькими кучерявими вежами. Проста цегла чергувалася з кремово-білим тиньком, і разом вони утворювали симпатичний смугастий візерунок. Але хоч як високо я задирала голову, ніде не було видно жодної постаті чи горгульї. Дивно, що привид тинявся саме тут.

— Я ту-у-ут! — крикнув привид горгульї та заліз на стіну просто переді мною. Він рухався, як ящірка, всі примари так уміють. Якусь хвильку я дивилася на цеглу поруч з його головою, потім відвернулася.

Істота вже не була впевнена, що я її бачу.

— Ну, будь ласка! — сказала горгулья. — Було б так чудово — побалакати з ким-небудь іншим, окрім примари сера Артура Конан-Дойля.

Він аж ніяк не дурний, цей привид. Але я не піддалася на спокусу. Мені було його трохи шкода, але я знала, що ці створіннячка часом липнуть, як шевська смола до чобота, крім того, він завадив нашому поцілунку і через нього Ґідеон, напевно, вважає мене примхливою коровою.

— Будь ласка, будь ласка, будь ла-а-а-аска! — благала істота.

Але я і далі щосили її ігнорувала. У мене і без неї клопотів було по зав’язку.

Ґідеон підійшов до дороги і махнув рукою, зупиняючи таксі. Звісно, миттю під’їхало порожнє. Декому в таких справах завжди щастить. Або ж у них такий поважний вигляд. Візьмімо, наприклад, мою бабусю, леді Арісту. Досить їй зупинитися край хідника і строго подивитися, як водії таксі зараз же гальмують.

— Ти йдеш, Ґвендолін?

— Ти не можеш просто взяти й піти. — Хрипкий дитячий голосок бринів якось плаксиво, нестямно. — Ми тільки-но знайшли одне одного.

Якби ми були віч-на-віч, я, напевно, не витримала б і заговорила зі створінням. Попри гострі ікла й пазуристі лапи, воно було дуже миле і, напевно, мало не надто багато спілкування. (Привид сера Артура Конан-Дойля, в усякому разі, влаштувався б краще. А взагалі, що йому було робити в Лондоні?) Але якщо спілкуєшся з привидами перед кимось, тебе вважають (якщо пощастить) брехуном і блазнем або навіть (здебільшого) божевільним. Я не хотіла ризикувати, боячись, що Ґідеон вважатиме мене божевільною. До того ж остання горгулья-демон, з якою я розговорилася, так до мене причепилася, що я ледве могла сама піти в туалет.

Тому я з кам’яним обличчям сіла в таксі і всю поїздку дивилася просто перед собою. Ґідеон поруч цілу дорогу дивився у вікно. Водій розглядав у дзеркало заднього огляду наші костюми, підвівши здивовано брови, але мовчав, як стіна. За це його слід було поважати.

— Ось-ось проб’є пів на сьому, — сказав Ґідеон, очевидно, намагаючись почати нейтральну розмову. — Не дивно, що мені так хочеться їсти — аж живіт до спини тягне.

Тільки коли він це сказав, я відчула, що теж голодна. Через жахливий настрій за столом я не з’їла й половини сніданку в колі сім’ї, а шкільна їжа була, як завжди, неїстівна. З деякою тугою я подумала про такі апетитні канапки й коржики на столі в леді Тілні, які нам так і не довелося спробувати.