Сапфірова книга

— Що він зараз робить? — прошепотіла Люсі.

— Порушує власні закони, — на потилиці Пола виступили сироти. — Він говорить про…

Він перервався, бо в його животі виникло знайоме небезпечне відчуття.

— Мій кучер зараз повернеться, — зауважив барон, і в його голосі забринів відвертий страх.

— Я впевнений у цьому, — відповів гість нудно. — Тому я покваплюся.

Люсі поклала руку на живіт.

— Поле!

— Я знаю, у мене теж. Чорт забирай… Нам треба бігти, якщо ми не хочемо впасти в річку.

Він схопив її за руку і потягнув уперед, щосили намагаючись не повертатися обличчям до віконця карети.

— Ймовірно, ви померли на батьківщині від наслідків дуже тяжкого грипу, — чули вони голос гостя, коли пробиралися повз карету. — Але мої відвідування, наслідком яких стало ваше сьогоднішнє перебування в Лондоні, а до того розкішне здоров’я, значно порушили рівновагу. Я людина коректна і тому мушу, як на мене, трохи допомогти смерті.

Хоча Пол переймався відчуттями у своєму животі та розрахунком кількості метрів, що залишилися до берега, значення цих слів просочилося в його свідомість, і він різко зупинився.

Люсі штовхнула його в бік.

— Біжи! — шикнула вона, сама починаючи бігти. — У нас усього лише кілька секунд.

З тремтячими колінами він теж рушив до узбережжя, і поки він біг і берег мало-помалу губився з очей, з карети почувся страшний, хоч і здушений крик, слідом за яким пролунав вигук: «Диявол!» І потім запала смертельна тиша.

РОЗДІЛ 1

Із «Хронік Вартових»

18 грудня 1992 року

Люсі й Пола відправлено сьогодні в 1948 рік для елапсування. Коли о дев’ятнадцятій годині вони повернулися, то опинилися в рожевих кущах перед вікном Драконячої зали, в мокрому до рубця вбранні XVII століття. Мені здалося, що вони як у воду опущені, плетуть якісь плетеники, тож я всупереч їхньому проханню сповістив лорда Монтроза і Фалька де Віллерза.

А проте знайшлося вельми просте пояснення. Лорд Монтроз згадав про костюмоване свято, яке відбулося 1948 року в саду та під час якого деякі гості, в тому числі Люсі й Пол, перебравши через край, попадали в ставок із золотими рибками.

Лорд Монтроз цілком узяв на себе відповідальність за те, що трапилось, і пообіцяв відновити обидва загиблих зразки троянд: «Фердинанд Пікар» і «Місіс Джон Лейнґ».

Люсі й Пола якнайсуворіше попереджено про неприпустимість уживання алкоголю в майбутньому, незалежно від епохи.

Звіт: Дж. Маунтджой, адепт 2-го рівня

— Перепрошую, панове! Ви ж у церкві! Тут не цілуються!

Я злякано розплющила очі й відскочила, очікуючи, що побачу, як до нас квапиться старосвітський священик у розмаюваній сутані та з обуреним виразом обличчя, ладний напуститися на нас із повчальною проповіддю. Але не священик завадив нашому поцілунку. Це взагалі була не людина. Це була невелика горгулья, що сиділа на церковній лаві поруч зі сповідальнею і дивилася на мене так само спантеличено, як і я на неї.

Хоча спантеличити мене було важко. Мій стан не можна було назвати тільки «спантеличенням». Правду кажучи, в мене було щось на кшталт збою розумового процесу.

Усе почалося з того поцілунку. Ґідеон де Віллерз поцілував мене — Ґвендолін Шеферд.

Звичайно, варто було себе запитати, звідки в нього раптом узялася ця ідея: у сповідальні якоїсь церкви десь у Белґравії 1912 року, одразу після того, як нам насилу вдалося втекти, подолавши численні перешкоди, з яких моя довга, вузька сукня зі смішним матроським комірцем була не найскладнішою. Мені варто було б проаналізувати й порівняти цей поцілунок з іншими, що їх досі залишали на моїх вустах інші хлопці, і з’ясувати, в чому була причина того, що Ґідеон цілувався значно краще.

Мені треба було б подумати і про те, що між нами була перегородка з невеликим віконцем, через яке Ґідеон якось просунув голову й руки, що це були не ідеальні умови для першого поцілунку, не кажучи вже про те, що ще більші клопоти в житті були мені потрібні як діра в мості, після того як я всього лише три дні тому дізналася, що успадкувала ген мандрівника в часі.

Насправді ж я ні про що не думала, ну хіба тільки: «О-о-о!», і «М-м-м-м-м!», і «Ще!»