Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри (2023)

Містер Бенкс слухняно натиснув ногою на акселератор.

- Повільніше, - попередила мама. - Ти ж знаєш, що обмеження швидкості - п'ятдесят п'ять.

- Я просто перевіряю, - почав виправдовуватися містер Бенкс. – Ну знаєш, треба переконатися, що коробка передач не заїдає, абощо.

Грег витріщився на спідометр, що світився. Вони їхали під сімдесят миль.

- Повільніше! Я серйозно, - наполягала місіс Бенкс. - Ти поводишся, як божевільний підліток!

- Так я ж такий і є! - відповів містер Бенкс, сміючись. – Це так круто! - сказав він, імітуючи голос Террі та ігноруючи благання дружини пригальмувати.

Вони з ревом пронеслися повз пару невеликих автомобілів на правій смузі. Фари машин, що рухалися їм назустріч, були яскравою білою плямою в темряві вечора.

- Гей, Грегу, ти страшенно тихий, - сказала його мати. - Ти добре себе почуваєш?

- Так. Я в порядку, - тихо відповів Грег.

Він хотів, щоб його батько скинув швидкість. Він зараз розігнався до сімдесяти п'яти миль.

- Ну як тобі, Грегу? - запитав містер Бенкс, кермуючи лівою рукою, а правою обмацував приладову панель. - Де вимикач світла? Треба увімкнути фари.

- Машина просто чудова, - відповів Грег, намагаючись звучати захоплено. Але він не міг позбутися страху, не міг викинути з голови фото понівеченої машини.

- Де цей дурний вимикач? Він же має бути десь тут, - сказав містер Бенкс.

Поки він дивився на незнайому приладову панель, універсал звернув ліворуч.

- Тату, стережись! - закричав Грег.

Одинадцята глава

Заревіли клаксони.

Потужний вибух повітря пронісся над універсалом, наче гігантська океанська хвиля штовхаючи його вбік.

Містер Бенкс повернув кермо праворуч.

Вантажівка з гуркотом промчала повз.

- Вибачте, - сказав батько Грега, дивлячись прямо перед собою, сповільнюючи швидкість до шістдесяти, п'ятдесяти п'яти, п'ятдесят...

- Я ж казала тобі зменшити швидкість, - вилаялася місіс Бенкс, хитаючи головою. - Ми могли загинути!

- Я просто намагався знайти світло, - пояснив він. - О, ось воно де. На кермі. Уявляєш?

Він увімкнув фари.

- Хлопці, з вами все гаразд? - запитала місіс Бенкс, повертаючись, щоб перевірити їх.

- Так. Ми цілі, - відповів Террі. Його голос звучав трохи приголомшено. Вантажівка пронеслась саме з його сторони машини.

- Зі мною теж все гаразд, - сказав Грег. - Тепер ми можемо повернутися назад?

- А ти не хочеш ще покататися? - запитав містер Бенкс, не в змозі приховати свого розчарування. - Я думав, що ми поїдемо до Санта-Клари. Зупинимося і купимо морозива чи ще чогось.

- Грег має рацію, - тихо сказала місіс Бенкс своєму чоловікові. - Досить на сьогодні, любий. Повертаймось.

- Вантажівка не під'їхала так близько, - заперечив містер Бенкс. Але він слухняно звернув з'їхав з шосе, і вони попрямували додому.

Пізніше, бувши в безпеці у своїй кімнаті, Грег дістав фотографію з комода і розглядав її. Це був новий універсал, водійський бік прогнувся, лобове скло розбите.

- Дивно, - сказав він вголос і поклав фотографію в потаємний відсік, де ховав камеру. - Безумовно, дивно.

Він витягнув фотоапарат зі схованки й покрутив його в руках.

Спробую ще раз, вирішив він.

Він підійшов до комода і націлився на дзеркало над ним.

«Сфотографую себе в дзеркалі» - подумав Грег.

Він підняв фотоапарат, але передумав.

Це не спрацює, зрозумів хлопець. Спалах відбиватиметься назад і зіпсує фотографію.

Тримаючи камеру в одній руці, він попрямував через коридор до кімнати Террі. Брат сидів за столом і щось друкував на клавіатурі комп'ютера, його обличчя купалося в блакитному світлі екрану монітора.

- Террі, можна тебе сфотографувати? -  запитав Грег, простягаючи фотоапарат.

Террі надрукував ще трохи, а потім підняв очі від екрана.

- Гей, де ти взяв камеру?

- Е-е... Шері позичила, - швидко подумавши, відповів Грег. Він не любив брехати. Але йому не хотілося пояснювати Террі, як він і його друзі пробралися до будинку Коффманів і як він втік з камерою.

- Можна тебе сфотографувати? -  ще раз запитав Грег.

- Від моєї пики лінзи лопнуть, - пожартував Террі.

- Я думаю, що він вже зламаний, - відповів йому Грег. - Тому я хочу випробувати його на тобі.

- Давай, - сказав Террі. Він висолопив язика і схрестив очі.

Грег клацнув затвором. Непроявлена фотографія вислизнула з прорізу спереду.

- Дякую. До зустрічі. - Грег попрямував до дверей.

- Стій, а мені що не можна подивитися? - гукнув йому вслід Террі.

- Там ще немає на що дивитись, - відповів Грег і поспішив через коридор до своєї кімнати.

Він сів на край ліжка. Тримаючи фотографію на колінах, він дивився на неї. Пильно вдивлявся, як вона проявляється. Спочатку з'явилися жовті кольори. Потім з'явилися червоні, а за ними відтінки синього.

- Ого, - пробурмотів Грег, коли в полі зору з'явилося обличчя його брата. – Тут точно щось не так.

На фото очі Террі не були схрещені, а язик не висолопився.

Вираз обличчя був похмурий, переляканий. Він виглядав дуже засмученим.

Коли задній план потрапив у фокус, на Грега чекала ще одна несподіванка. Террі був не у своїй кімнаті. Він був на вулиці. На задньому фоні були дерева. І будинок.

Грег витріщився на будинок. Він виглядав таким знайомим.