Марго зупинилася. Безпорадно подивилася на Дениса, неначе просячи захисту.
Перше, що він побачив, зайшовши в офіс — екран під стелею. Осмисленість — двадцять два… двадцять один.
— Це що?!
— Ліза! — Еллі тицьнула йому під ніс телефон. — Це стерво!
Робот-пилосос, ніби нічого й не сталося, прибирав кров, огинаючи Славікове тіло на ковдрі. Денис випустив Марго, але та не втекла й не спробувала добити свою жертву — вона стояла й дивилася на екран, роззявивши рота, як трирічне маля на Діда Мороза:
— Дайте мені мій телефон… Де мій телефон?!
Замість відповіді Еллі схопила її за комір джинсової куртки, абияк напнутої поверх рваної футболки, і струснула, як грушу. Денис зрозумів, що доведеться знову їх розбороняти, але Еллі повернула свій гнів у раціональне русло й почала в’язати Марго, наче павучиха муху. Прикрутила її до стільця, і до ніжки стола, і, якби могла, прив’язала б до стін і до стелі; Денис сів на підлогу, відкрив логи розмов у себе в телефоні, й почав читати.
«Запитайте себе, чому наші батьки, перше покоління, нічого не розповідали нам про навігаційну рубку на борту. Де взялося додаткове джерело енергії. Де ділася Нова Земля…»
— Що там? — жалібно запитала Марго. — Де мій телефон? Я маю право…
Денис мовчки похитав головою.
Коли він закінчив читати, рівень осмисленості на кораблі опустився до п’ятнадцяти відсотків. «Нікому не подобається бути іграшкою», — сказав дядько Роберт, і був цілком правий.
Еллі не було в офісі. Марго дивилася на Дениса й чогось чекала.
Він мовчки похитав головою. Перевірив, чи надійно вона прив’язана. Глянув на нерухомого Славіка і вийшов, залишивши цих двох наодинці.
Він знайшов Еллі коло басейну. Вона сиділа, обхопивши себе за плечі, трясучись, дивлячись на пару над водою.
— Ми спалилися, — сказав Денис. — Наші пупси здогадалися, що ними маніпулюють.
— Це не ми, а вона.
— Марго вже досить покарана. Повноліття зустріне в колонії суворого режиму…
— Я про Лізу.
Вони довго мовчали, майже годину. Ставало темно й прохолодно.
— Ти залишив їх без догляду, Марго відв’яжеться і вб’є Славіка, — сказала Еллі.
— Еллі, як ти думаєш, Ліза — людина чи програма? Після всього цього — хто вона?
— Мені однаково. Я хочу додому.
— Я теж.
Стояла повна, абсолютна, безвітряна й неприродна тиша. Ні цикади, ні цвіркуна, ні шереху листя.
— Це ж наш колективний портрет, — сказав Денис. — Чудовисько, зліплене з інформації… з брехні. Зі жмутками смердючої вовни. Це вона правду про нас сказала.
— Якої вовни, що за маячня, ми… Ми не зробили нічого поганого. Це Марго. Якби не вона…
— Я поставив умову — людська жертва в енергетичному відсіку. Мені здавалося, що це прекрасна ідея.
– І вона була прекрасна! Усе вийшло!
— Якби Ліза не втратила свого Ґреґа, вона стала б іншою людиною. Народила б дітей… пишалась би їхнім високим місцем у рейтингу… перестала б розповідати свої казки…
— Тобто ти точно повірив, що вони люди, — безнадійно сказала Еллі. — Ден, я більше не можу. Мені страшно.
Він подолав спокусу обняти її за плечі.
Марго тяжко трудилася весь той час, що його не було в офісі, але нічого не досягла: кабель був міцний, а Еллі в’язала намертво. Голограма над столом, як здалося Денису, дещо поблякла. Осмисленість на кораблі знизилася до тринадцяти відсотків; напевно, Марго могла вже й не старатися. Перемога була в неї в кишені.
Денис узяв пляшку води, став переливати в заварювальний чайник — напоїти Славіка.
— Ти так нічого й не зрозумів, — сказала Марго. Їй хотілося з кимсь поговорити.
— То поясни мені.
— Чорна куля завжди має фору. Чорна куля означає жертовність. Синя означає гармонію. Червона — сильну волю, і жовта куля — самопізнання. Ти що, нічого не читав? Я ж підкинула тобі коробку…
Не слухаючи її, Денис із чайником підійшов до Славіка, опустився поруч на підлогу…
Славікові очі здригнулися. Прояснилися. Він хрипко застогнав і спробував виштовхнути з горла слово, але замість звуку з’явилася піна на губах.
— Мовчи! — зі страхом викрикнув Денис. — Не говори! Не можна!
Славік цього разу став жадібно пити, ковтаючи воду й важко дихаючи. У Дениса з’явилася боязка надія:
— Виживи, Славочко. Залишилося чотири дні. Прийде допомога. І… перемога буде наша. Ми дамо нашим пупсам мотивацію, мету, сенс… Придумати б ще, як…
— В…ійна, — прохрипів Славік.
— Що ти сказав?!
Але Славікові очі вже знову закотилися, оголивши каламутні білки.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
Промінь ліхтарика вихоплював з темряви крісла, стенди, старі рами із забутими в них полотнами: Прибуття. Канон. Босі люди на зеленій галявині.
У рубці не працювало автоматичне прибирання. Вентиляція зволожувала повітря, залишаючи характерний запах. Багато годин вони провели в цьому залі з Ґреґом — пліч-о-пліч, у сусідніх кріслах, це були важкі, трагічні, щасливі дні, повні сенсу, любові й надії.
Ілля підняв ліхтар вище. Йоко підійшла до центрального пульта, намагаючись не наступати на сміття на підлозі; серед усіх, хто повірив Лізі, вона єдина була фахівцем-кібернетиком. Ілля й Ліза могли їй допомогти хіба що морально.